Україна бачилася Грушевському високорозвиненою промисловою і сільськогосподарською країною із високим рівнем культури, освіти і науки. Він вважав нормальним прагнення « комфорту, порядку, достатності, забезпеченості свого життя », однак застерігав від того, щоб народ занадто оматеріалізувався, обміщанювався. « Щоб дати з України світові ще одну міщанську республіку, хоч би й демократичну, по правді, не варто було стільки труда й заходів,— писав голова УЦР.— Для того тільки, щоб підняти добробут нашого народу й дати йому кращу матеріальну культуру, шкода тої крові й жертв, котрі зроблено для визволення України ».
Чого ж прагнув М. Грушевський? Він бачив Україну саме народною республікою і наполегливо захищав соціально-моральні вартості, задекларовані Центральною Радою, зокрема в III Універсалі. « Ті підстави соціального ладу, які досі поклало законодавство Центральної Ради, диктувалися не страхом перед більшовизмом, не бажанням додержати його кроку, не дати себе перегнати, як толкували різні поклонники старого буржуазного ладу,— вони клались на те, щоб справді дати підстави Нової України »,— писав М. Грушевський.
Читання « На порозі Нової України » не може не спричинити змішаної реакції симпатії та подивування. Симпатій заслуговують мрії і гадки Грушевського, побудовані на винятковому революційному романтизмі, зверненні до позитивних і конструктивних суспільних цінностей, високих моральних якостей, на закликах до « патріотизму і пієтизму для своєї трудової держави ». Подивування виникає тому, що Грушевський-політик, який 1917 р. точно передбачив розвиток революції, у 1918 р. не міг збагнути, що романтичний етап революції вичерпався. Прихід більшовиків до влади в Росії, а згодом українсько-більшовицька війна свідчили, що революція вичерпала свої конструктивні можливості і вступила у фазу тотальної суспільної руйнації. Соціальні низи, за М. Грушевським, народ, який він так довго й послідовно вважав головним героєм історичного розвитку, виявився антигероєм і відмовився сповідувати будь-які суспільні, державні, моральні цінності. Він вороже зустрів прихід в Україну закликаних Центральною Радою німецьких та австро-угорських військ. Ті військові потуги згасили б хвилю охлократії та могли б відіграти роль стабілізаційного фактора, якби Центральна Рада перейшла від революційного романтизму до державного будівництва. Для цього їй відповідно до нових політичних реалій варто було змінити курс, вдатися до розширення своєї соціальної бази. Окремі спорадичні спроби перед тим поставали на засіданнях Малої Ради, але більшість її, в тому числі й сам М. Грушевський, не виявила бажання будь-що змінювати. Показовим із цього приводу був виступ М. Грушевського в день першої річниці створення Центральної Ради. Він заявив: « У своїй діяльності Центральна Рада завжди мала єдиний критерій, єдиний компас, це— інтереси трудящих мас, і які б не були помилки і невдачі наші, співробітники Центральної Ради можуть зо вдоволенням оглянутися на пройдену путь і сказати словом поета:
Ми не лукавили з тобою, Ми чесно йшли: у нас нема Зерна неправди за собою...»
Віддавши перевагу власним принципам, чесності із собою перед політикою як мистецтвом реального, М. Грушевський змушений був наприкінці квітня 1918 р. звільнити місце біля державного керма. Зробив він це цілком гідно. Спроби повернутися до великої політики на початку 1919 р. виявилися невдалими.
28