мовою, який має право на незалежне життя. Рік 1917-й був роком тріумфу Грушевського-політика. Той час підніс його на височінь визнаного й неформального лідера нації. Тоді, здається, не було жодного більш-менш помітного українського з’ їзду, який би не обирав М. Грушевського почесним головою або не надсилав йому вітальної телеграми. З іншого боку, широке визнання, його ерудиція, а також природна амбітність, авторитарний склад характеру надзвичайно сприяли організації УЦР та зростанню її політичної ваги.
Навесні 1917 р. М. Грушевський непомильно відчув масштаб революції, її глибинний соціальний характер. Голова УЦР вважав, що на той час найбільшим нещастям для політичного проводу було « не поспіти за скорим розгортанням домагань моменту ». На тій підставі він розійшовся зі своїми колишніми поміркованими ліберально-демократичними товаришами по ТУП і пристав до радикальніших та молодих українських есерів, хоча й не оформляв членство в їхній партії. М. Грушевський залишався реалістичним і конструктивним політиком, незважаючи на те що послуговувася соціалістичною політичною фразеологією. Зваженість і конструктивність Грушевського виявилася під час переговорів у Києві з делегацією Тимчасового уряду. Голова УЦР був центральною фігурою переговорів із українського боку і від нього насамперед залежало приймати чи відхилити запропонований Тимчасовим урядом компроміс. Він добре зрозумів, що на той момент не було жодних шансів до реального здійснення самостійності України, тому вдався до проголошення II Універсалу.
В історичній літературі часто можна натрапити на думки про те, що II Універсал був кроком назад порівняно з І Універсалом, а також, що М. Грушевський наполегливо обстоював ідеї автономії та федералізму, в такий спосіб гальмуючи проголошення української державності. Такі твердження не є коректними та об’ єктивними. Справді, протягом 1917 р. М. Грушевський сповідував національно-територіальну автономію України у складі федеративної Росії. Але то не була догматична позиція, такий дискурс не заперечував ідею української державності, а був одним із шляхів до її реалізації. Федерація розглядалася М. Грушевським як « об’ єднання в одній державі кількох держав », тобто автономні одиниці не були формальними об’ єктами державної політики Росії, а повноправними « учасниками її державності ». Автономна Україна, на думку М. Грушевського, мусила мати всі державні атрибути. « Вона має вершити у себе вдома всякі свої справи— економічні, культурні, політичні, содержу вати своє військо, розпорядж атися ] своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд »,— писав голова УЦР.
Компроміс із Тимчасовим урядом у тому вигляді, якого він набрав під час переговорів у Києві та був зафіксований II Універсалом, унеможливлював запровадження автономії в найстисліший термін. Саме така можливість і спонукала М. Грушевського до порозуміння із Тимчасовим урядом. Після того, як офіційний Петроград переглянув умови угоди, М. Грушевський втратив всякий інтерес до Тимчасового уряду. У вересні 1917 р. він брав активну участь у проведенні в Києві З’ їзду поневолених народів Росії, наголошував у своїх промовах на доконечності децентралізації Росії, очолив обрану з’ їздом Раду народів Росії, яка мала підготувати матеріали для конституції федеративної Росії. В жовтні М. Грушевський— прихильник ідеї проведення Всеукраїнських Установчих зборів. Виступаючи на III Всеукраїнському військовому з’ їзді, він висловив упевненість, що українські військовики разом із УЦР підуть « до нашої мети— Української демократичної республіки у федерації із Російською республікою ». Водночас він говорив про перепони, які нагромаджував на тому шляху Тимчасовий уряд. Як
26