Досвід, набутий за періоду створення фундаментальної історії, дав можливість М. Грушевському написати чимало популярних праць з історії України, які багато разів перевидавалися масовими накладами та сприяли поширенню історичних знань серед українців. З-поміж популярних книг треба назвати передовсім « Очерки истории украинского народа »( СПб., 1904), « Про давні часи на Україні. Популярна історія України з малюнками »( К., 1907), « Коротка історія України »( К., 1910), « Ілюстрована історія України »( К.; Львів, 1911).
Своєю науковою діяльністю М. Грушевський, як справедливо визначив Є. Онацький, « поклав міцні підмурки під українське національне відродження, спричинився в великій мірі до того, що українська нація себе віднайшла, щоб ніколи більше себе не втрачати ».
Незважаючи на чималий обсяг викладацької та дослідницької роботи, М. Грушевський не міг стати осторонь громадської й політичної діяльності. Політика і наука органічно перепліталися та поєднувалися в ньому, він одночасно вивчав і творив українську історію, грав найактивнішу роль у формуванні модерного українського ідеалу, новітньої національної ідеї, які правили за основу подальшого національно-визвольного руху.
У 1898 р. разом з І. Франком М. Грушевський заснував, а потім редагував літературно-публіцистичний журнал « Літературно-науковий вісник »( ЛНВ), в якому виступав з публіцистичними статтями на актуальні теми українського життя. Учений був одним із ініціаторів реформування народовецького руху у Галичині. 26 грудня 1899 р. товариство « Народна рада » було реорганізоване в Українську національно-демократичну партію. М. Грушевський увійшов до керівного органу партії— Тіснішого народного комітету, виконував обов’ язки заступника голови партії. УНДП проголосила, що її ідеалом є « незалежна Русь-Україна, в якій всі частини нашої нації з’ єдналися в одну новочасну культурну державу ». Тим визначалася стратегічна перспектива, а тактичне завдання полягало у створенні з українських земель Галичини та Буковини « національної провінції з окремою адміністрацією і окремим національним соймом ».
Протягом 1901— 1903 рр. М. Грушевський провадив активну громадськополітичну кампанію за створення у Львові українського університету, що обернулося нападками на нього з боку як польських націоналістів, так і російських слов’ янофілів. Вони вбачали в Грушевському лідера українського сепаратизму. Насправді ж учений був далекий від сепаратизму, в його науковій і політичній діяльності переважали ідеї народництва та федералізму.
Уперше найповнішим чином М. Грушевський оприлюднив власне політичне кредо під час російської революції 1905— 1907 рр. на сторінках журналу « Украинский вестник », що видавався у Петербурзі думською українською фракцією. Редактором журналу був М. Славинський, а головним ідеологом, автором найвагоміших статей— М. Грушевський. Ті його статті були видані 1907 р. окремим збірником під назвою « Освобождение России и украинский вопрос ». М. Грушевський познайомив російський загал із українською програмою та водночас виклав власне розуміння російської і української перспектив, сформулював теоретичні й політичні положення, з якими пізніше став до керма Української Центральної Ради, зокрема виступив прихильником національно-територіальної автономії України. Запровадження її він обгрунтовував потребою розв’ язання національного питання як органічної складової частини демократизації державного ладу Росії. М. Грушевський вважав, що Російська імперія є країною-конгломератом, в якій механічно, силою примусу поєднано різні за розвитком і культурою народи, між котрими немає внутрішнього тісного зв’ язку. Росія— країна, в якій державна
23