щойно почав видаватися. Те видання мало особливий вплив на гімназиста Грушевського, сприяло формуванню громадянського світогляду та національнополітичної програми, за його-таки визнанням, « в поміркованім ліберальнім напрямі з народницькими ухилами з культурно-національною закраскою ».
Українська тема дедалі потужніше, ширше і наполегливіше звучала в душі юнака. Та він не ідеалізував предмет свого уподобання, як то часто буває в молодому віці. Грушевському відкривалася реальна, об’ єктивна картина суспільно-політичної ситуації в Україні. Під впливом українських настроїв гімназист Грушевський береться за перо, пише перші спроби в поезії та прозі, надсилає їх І. Нечуєві-Левицькому і дістає від нього підтримку та моральне заохочення до літературної праці. Львівська газета « Діло » 1885 р. опублікувала оповідання Грушевського « Бех-аль-Джугур ». Та подія остаточно визначила його подальший шлях. « Моєю мрією в тих часах стає зробитися з часом українським літератором, видавцем і— ученим. Українознавство являється для мене будучою спеціальністю, лише вагався— з котрого боку підійти до нього: чи від словистики, чи від історії »,— напише він 1906 р. в « Автобіографії ».
Блискуче склавши випускні іспити у червні 1886 р., М. Грушевський отримав атестат зрілості, а вже в липні написав на ім’ я ректора Київського університету св. Володимира заяву, де зазначив, що воліє продовжити освіту на історичнофілологічному факультеті. Подальші дев’ ять років життя М. Грушевського були пов’ язані з Києвом та його університетом. Уже на перших курсах Грушевського помітив відомий історик України В. Антонович, який рекомендував йому теми перших студентських досліджень, дипломної праці, а згодом і магістерської дисертації. Грушевський став улюбленим учнем професора Антоновича, одним із найближчих його співробітників. У 1889 р. відбулося знайомство Грушевського з О. Кониським, котрий був його вчителем у громадській діяльності. О. Кониський та В. Антонович ввели М. Грушевського до складу Київської української громади. На початку 90-х років молодий випускник Київського університету визнавався за одного з найактивніших членів українського руху.
Року 1891-го, коли постала ідея створення кафедри історії України у Львівському університеті, М. Грушевського, тоді професорського стипендіата Київського університету, В. Антонович рекомендував кандидатом на посаду професора майбутньої кафедри. Молодий учений 1894 р. захистив магістерську дисертацію « Барське староство. Історичні нариси » і був офіційно затверджений на посаді ординарного професора кафедри « всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи » Львівського університету.
Мотиви, які спонукали Грушевського на переїзд до Східної Галичини, були ідеалістичними, пов’ язаними з розумінням національного обов’ язку. Він змушений був відірватись від Києва, кола друзів, київських архівів, усталеного способу життя. Водночас той крок виводив його на авансцену українського суспільного життя, адже він став першим професором української історії. Із приводу від’ їзду до Львова українські діячі з Чернігова писали Грушевському: « Ви їдете на кафедру вкраїнської історії. Відколи українська нація почула себе після довгого занепаду нацією,— се вперше український професор оповідатиме вкраїнцям по-вкраїнському рідну історію. Ви перший матимете змогу будити українську національну свідомість вільним словом. Ваша праця буде стільки ж працею науковою, скільки і працею на користь національній свідомості нації ».
Грушевський усвідомлював, що їде до Львова повноважним представником Наддніпрянської України, яка покладає на нього місію: скористатись конституційними свободами Австро-Угорщини та на повен голос сказати світові про
21