редині березня залишивши Київ і виїхавши до Перешор, де перебував до грудня 1917 р. Свій від’ їзд із Києва пояснював і станом здоров’ я, і потребою вести господарські справи в маєтку. Тим часом основною причиною було його несприйняття того радикального і соціалістичного курсу, який обрала Центральна Рада під впливом українських есерів та соціал-демократів і підтримав М. Грушевський. « Я рішуче нездатний, по своїй вдачі, до широкого публічного життя, до змаганнів, до одстоювання публічно своїх думок і присутність моя нікому не потрібна, а мені шкодлива, бо там я, певне, знов заслабну,— писав він на початку квітня до П. Стебницького,—... А от, треба було б мені бути в Києві для газети. Так принаймні кажуть Ніковський із Єфремовим, бо вони не зладять із п. професором М. Грушевським, він вже тепер помолодшав і йде вкупі із молодшими; так само, як він робив і в 1905— 1907 роках, але я не маю вже ні сили, ні охоти входити в конфлікти, в суперечки ».
Є. Чикаленко побоювався, що публічні змагання за автономію України не матимуть позитивних наслідків. З одного боку, вони пересварять українців із росіянами, із іншого— в українців просто забракне сил і засобів для « націоналізації » державних установ та освітніх закладів. Палко люблячи Україну, її народ, культуру, Є. Чикаленко мав доволі тверезий погляд на українське селянство. У згаданому листі до П. Стебницького він писав: « Перше якийсь страх був, ще здержував селян, а тепер же вони крадуть, розтягають, нікого не боячись. Вся ж наша держава злодійська— від царя до мужика, за нікчемними винятками; все царським режимом здеморалізоване до самого споду, загнилось до дна, і не знаю, хто і що зможе дезинфікувати цю гнилятину. Хіба вже після « руїни » воскресне наш народ ». Отож уже навесні 1917 р. він передбачив « руїну » країни, розвал армії, перетворення світової війни на громадянську.
Незважаючи на песимістичні настрої, він жваво цікавився розвитком політичних подій, щоденно перечитував « Нову раду », « Робітничу газету », « Народну волю », активно листувався з членами УЦР: М. Грушевським, В. Винниченком, С. Єфремовим, А. Ніковським, П. Стебницьким, JI. Чикаленком та ін. У тих листах він формував і проводив характерну для діячів УПСФ лінію, яку можна визначити словами: поступовість, зваженість, обережність. Так, ознайомившись із текстом І Універсалу, Є. Чикаленко писав до В. Винниченка: « Я боюсь, щоб він( Універсал.— Лет.) не зостався тільки історичним документом, правда, величезної ваги. Боюсь, щоб не скінчилась справа із ним пшиком. Ви живете, як в чаду, під настроєм, який Вам дають всякі з’ їзди— селянські, військові, учительські, але по них не можна мати справжнього уявлення про справжнє селянство. З’ їзди складаються із одиниць, найкращих елементів села, а до того ці елементи шліфуються на самих з’ їздах і яскраво одрізняються від селянської маси. Селянство темне, ніякого поняття не має про автономію... Перше ніж виступити з універсалом, треба було широко ознайомити селянство з автономією ».
Є. Чикаленко щиро радів, що селянство України, особливо Київщини та Полтавщини, Поділля, підтримувало політику УЦР, але вважав, що без широкої агітаційно-пропагандистської діяльності, поширення української преси та запровадження школи, які б внесли серйозні зрушення в масову національну свідомість, закріпити автономію України не вдасться. Він бачив, шо українського селянина в революції найбільше цікавило розв’ язання аграрної проблеми, тому наполягав на найтіснішому поєднанні автономії із земельним питанням. Проте він не погоджувався із ідеєю соціалізації землі, яку підтримувала Центральна Рада та яка стала однією із причин її занепаду.
186