Водночас продовжував навчання в Київському університеті і восени 1919 р. отримав диплом першого ступеня. Дипломну роботу Д. Чижевського, присвячену філософії Шиллера, визнали кращою, і він був залишений на кафедрі філософії для підготовки до професорського звання. У 1920 р. став доцентом Вищих жіночих курсів у Києві, на початку 1921 р.— доцентом кафедри філософії Київського інституту народної освіти.
Непевність політичної ситуації, загроза тюремного ув’ язнення спонукали Д. Чижевського до нелегальної еміграції через Польщу в Німеччину. Там він продовжив філософські студії у відомих філософів Гейдельберга, згодом— Фрайбурга. З 1925 р. викладав в українських вищих школах в ЧСР. За книгу « Філософія на Україні( спроба історіографії)» здобув звання професора. П. Феденко, автор статті про Д. Чижевського в « Українському історику » і приятель його гімназійних років писав: « В ньому далі горів огонь безстороннього пізнання фактів. Все на світі будило в ньому інтерес науковий та естетичний. Він досліджував проблеми літератури, мовознавства, філософії, історії, зокрема історії слов’ янських народів, містики, характерології, теології. Писав на теми астрології, цікавився ономастикою, зокрема українською ». Грунтовні наукові дослідження « Нарис із історії філософії на Україні »( 1931), « Філософія Г. С. Сковороди »( 1934), праці про Гегеля, Канта, Ніцше прославили Д. Чижевського на весь світ. Його запрошують до співпраці університети в Галле, Марбурзі. З 1949 р. працював у Гарвардському університеті. У Нью-Йорку 1956 р. вийшла друком його фундаментальна праця « Історія української літератури від початків до доби реалізму ». У 1956 р. почав викладати у Слов’ янському інституті при Гейдельберзькому університеті, де працював до останніх років життя. « Учені такого рівня,— писав П. Феденко,— родяться раз на століття або й рідше. Між творцями української науки, що діяли за правилом sine ira et studio,— Михайлом Максимовичем, Володимиром Антоновичем, Михайлом Драгомановим, Іваном Франком, Михайлом Гру шевським,— ім’ я Дмитра Чижевського залишиться в пошані, поки живе українська нація та її культура ».
ЦИКА ЛЕН КО Євген Харлампович( 9. ХІІ. 1861, с. Перешори Ананіїв- * ського пов. Херсонської губ.— 20. VI. 1929, Подебради, Чехія)— громадський діяч, публіцист, меценат української культури; член Центральної Ради.
Народився в сім’ ї урядовця, великого землевласника. По закінченні приватного пансіону в Одесі та Єлисаветградського реального училища у 1881 р. приїхав до Києва із надією стати вільним слухачем університету. І хоча Є. Чикаленкові те не вдалося, доля звела його з відомими українськими громадськими й культурними діячами: М. Лисенком, О. Русовим, М. Комаровим та іншими, що визначило його майбутню участь в українському русі. Вищу освіту здобував на природничому факультеті Харківського університету, під час навчання захопився працею в Драгоманівській громадці— українському гуртку радикального напрямку. За політичну діяльність був виключений з університету і п’ ять років провів у Перешорах під наглядом поліції.
Оселився 1894 р. в Одесі, де став активним членом місцевої української громади. З наступного року почав займатися меценатською діяльністю, пожертвувавши кошти на видання популярної історії України. Разом із іншими членами
184