фракції: українські есери, українські есдеки та соціалісти-федералісти. Українські есери були найсильнішою партією у Раді; до них під кінець приєднався і М. Грушевський, який довго залишався безпартійним. Але водночас ця фракція була найбіднішою на людей; навіть на прем’ єра вона не могла висунути нікого видатнішого, ніж Голубович. Українські соціал-демократи, до яких належали Винниченко, Петлюра, Ткаченко, Порш та інші, були малочисельні.., але незрівнянно значніший персональний склад цієї фракції дещо згладжував чисельну перевагу есерів. Нарешті, соціалісти-федералісти репрезентували найбільш поміркований і культурний елемент української громадськості. Лідером цієї партії був шанований всіма літератор С. Єфремов, її газету « Нова рада » редагував А. Ніковський. Як найбільш поміркована націоналістична група, соціалісти-федералісти жили порівняно у ладу з представниками « меншин ». Ці останні продовжували фігурувати в Раді приблизно в тому ж складі, який я навів у першому розділі. Приєднався ще тільки представник народних соціалістів, а кадети( в особі С. Крупнова) ще до III Універсалу демонстративно вийшли з Ради. Найбільш ворожою до українців, хронічно опозиційною партією були російські есери, яких репрезентував у Раді енергійний і здібний О. Зарубін. Меншовики, з М. Балабановим на чолі, також трималися незалежно, а іноді й мужньо. Рафес, який представляв Бунд, говорив і орудував більше всіх; як я вже згадав, він був у цей час у стані опозиції до українців, які доволі побоювалися його гострого язика... Інші єврейські партії були представлені дуже слабо ».
Отже, найбільш представницькими в УЦР були фракції партій українських есерів та есдеків. Протягом усієї діяльності Центральної Ради вони в ній задавали тон, контролювали всі її структури— Президію, Малу Раду, Генеральний Секретаріат та комісії. Взаємини українських есдеків та есерів у Центральній Раді не можна однозначно оцінити. Як слушно зазначив А. Гольденвейзер, політичний досвід лідерів українських соціал-демократів давав їм змогу протягом 1917 р. відігравати провідну роль в есеро-есдеківському тандемі. М. Порш на згаданих переговорах з Й. Сталіним у листопаді 1917 р. назвав себе представником « партії, яка займає в Раді керівниче становище ». Маючи більш-менш узгоджені позиції у питаннях боротьби з Тимчасовим урядом, зазначені партії дуже серйозно розходилися в поглядах на соціально-економічну політику. Врешті-решт українські есери, скориставшись своєю більшістю в УЦР, перебрали на себе в січні 1918 р. керівництво урядом УНР, домоглися реорганізації Малої Ради, де здобули більшість. Із цього приводу В. Винниченко згадував: « Моє бажання вийти з уряду й заяву про це фракціям тим легше було здійснити, що в цей же час есерівська фракція Центральної Ради стала виявляти рішуче бажання взяти провід усієї політики в свої руки. Формальне право на це вона мала раз у раз, бо кількістю своїх голосів покривала всі інші складені до купи фракції ».
Розбіжності інтересів між фракціями українських партій ще більше увиразнюються прикладом Української партії соціалістів-федералістів. Діячі ТУП( майбутньої УПСФ) у березні 1917 р. виступили ініціаторами створення Центральної Ради, але з часом відійшли на узбіччя політичного життя. Д. Дорошенко писав, що « вони не грали в Ц. Раді керуючої ролі », розчинившись у масі нових членів. Як і ліберально-демократична партія, есефи не могли погодитися з радикалізмом, який дедалі дужче переважав у Центральній Раді. Якщо українські есдеки та есери уособлювали, за оцінкою О. Лотоцького, « настрої безоглядного максималізму », то есефи підходили « до справи з погляду реальних можливостей її переведення ». Між цими двома напрямами, свідчив О. Лотоцький, у Києві 1917 р. пролягла справжня прірва. На його думку, та й про це вже йшлося раніше,
16