70 місць надавалося членам УСДРП, а ЗО— УПСР. До виконавчого комітету Ради увійшли провідні діячі УСДРП та УПСР. « До Президії виконкому Всеукраїнської ради робітничих депутатів, члени якої мали увійти до складу Малої Ради, обрали І. О. Маєвського, М. В. Порша, В. Д. Довженка. Отже, якщо в самій раді робітничих депутатів було кілька робітників, то в Малій Раді їхні інтереси представляли відповідно лікар, видавець, кооператор та інженер-технолог »,— так оцінює соціальний склад Всеукраїнської ради робітничих депутатів А. П. Гриценко. Пом’ якшуючи деяку категоричність зацитованого висновку, відзначимо, що згадані з’ їзди цілком були використані українською партійною демократією для зміцнення своїх позицій у Центральній Раді *.
❖ ❖
Формально партії мали порівняно скромне представництво в УЦР. Під час формування її складу Всеукраїнським національним конгресом Союз українських автономістів-федералістів( пізніше УПСФ) отримав 5 мандатів, УСДРП— 4, УРДП— 3, самостійники— один мандат. Відповідно до постанови П’ ятих Загальних зборів від 23 червня про реорганізацію Центральної Ради партійні квоти майже не змінилися: УСДРП— 5 мандатів, УПСР— 5, УПСФ— 5, трудовики— 5 місць. Одначе насправді перші три партії мали незмірно більшу кількість мандатів за рахунок своїх членів, проведених до Ради через селянський, військовий, робітничий з’ їзди й територіальне представництво. Загалом саме політичні партії визначали характер діяльності УЦР, її фракції утворювалися не за якимось іншим, а за партійним принципом.
У звіті про роботу Третіх Загальних зборів подається таке визначення УЦР: « коаліційний орган різних партій, кожна з котрих має свою економічну платформу ». З розвитком революції, загостренням політичної та економічної ситуації, після входження до Центральної Ради неукраїнських політичних партій, про коаліцію годі було говорити. Київські більшовики не приховували, що вони вступили до Ради лише з метою її підриву зсередини. У січні 1918 р. таку саму акцію намагалася здійснити група лівих українських есерів.
Совєтська історіографія розглядала Центральну Раду як однорідну контрреволюційну буржуазну інституцію, тоді як документи свідчать, що до її складу за різних періодів входило 19 політичних партій— українських, російських, єврейських, польських, з них 17 називали себе соціалістичними( у телеграфних переговорах з Й. Сталіним 17 листопада 1917 р. М. Порш, відкидаючи більшовицькі звинувачення у недемократичності Центральної Ради, заявив, що у її складі « є всі соціалістичні партії країни і зовсім « немає цензових елементів »).
Із протоколів Загальних зборів та звітів про їх роботу можна легко переконатися, в якій гострій міжпартійній боротьбі вони відбувалися. Які ж партії відігравали в УЦР головну роль? Сьогодні ми не маємо вичерпних довідок щодо партійного складу Великої Ради, одначе можемо скласти про нього уявлення на підставі окремих документів та спогадів.
Для найбільш загальної характеристики партій в УЦР використаємо спогади А. Гольденвейзера. Він пише: « Депутати-українці поділялися на три значні
В. Винниченко писав, що С. Петлюру до УГВК « було вибрано не за його належність до війська, а через те, що він себе заявив членом соціал-демократичної партії »( Відродження нації.— Київ; Відень, 1920.— 4. 2.— С. 218).
15