^ Т Е Б Н И Ц Ь К И Й Петро Януарійович( псевд. П. Смуток, А. Ірпен- ^ с ь к и й, Малоросіянин, Малорос, П. Хмара та ін.; 25. ХІ. 1862, с. Гореничі Київського пов.— 14.111.1923, Київ)— громадсько-політичний діяч, письменник, публіцист; комісар у справах України при Тимчасовому уряді.
Народився в сім’ ї священика. Закінчив 1-у Київську гімназію( 1881) та фізичноматематичний факультет Київського університету( 1888). Працював на різних посадах у Міністерстві фінансів і Торгово-телеграфному агентстві в Петербурзі. Друкував статті з економіки в « Вестнике финансов », « Торгово-промышленной газете », « Русском экономическом обозрении ». У Петербурзі очолював українську громаду, місцевий осередок ТУП, допомагав у роботі депутатам українських фракцій в І та II Державних Думах. Створивши разом із О. Лотоцьким 1898 р. Доброчинне товариство для видання загальнокорисних і дешевих книжок, сприяв публікації українських видань, насамперед творів Т. Шевченка, енциклопедії « Украинский народ в его прошлом и настоящем »( 1914— 1915). Співробітничав із часописами « Киевская старина », « Украинская жизнь », « Літературно-науковий вісник », « Рада » та ін.
Після Лютневої революції очолював Українську національну раду в Петрограді. Разом з О. Лотоцьким підготував для Тимчасового уряду записку про нагальне задоволення національних інтересів українського народу, яка обговорювалась на зустрічі представників Української національної ради з прем’ єрміністром кн. Г. Львовим( 17 і 23. III. 1917).
Належав до УПСФ, був одним із найтиповіших представників цієї ліберальнодемократичної партії. З ентузіазмом сприйнявши початок революції, а потім зіткнувшись із її реаліями, він дуже швидко відчув небезпеку в радикалізації її розвитку. « Загальні справи не веселять,— пише він із Петрограда в Україну у травні 1917 р.—... У нас( в Україні.— Авт.) ще більше і довше держатиметься лад, як де,— бо ми— культурніші, але і наш люд врешті піде за рухом, коли знов-таки не спинить яка зверхня сила. Тою силою може бути або свій диктатор, або знов варяг— проханий чи непроханий, то все одно... А в загальній руїні— і наша руїна, бо штучними способами нашої справи добре не поставити... тепер вже пізно. Має бути вже щось нове— і якесь чуже, невідоме, і творити нашу долю вже будуть нові люди, і теж якісь чужі і далекі ».
На Малій Раді 15. VII. 1917 р. був затверджений на посаді представника Генерального Секретаріату при Тимчасовому уряді. П. Стебницький мав певні сумніви в доцільності обіймання такої посади(« тепер і уряд соціалістичний, і український Секретаріат весь із соціалістів, а я ніколи не був програмовим соціалістом і навряд чи зміг би добре підтримувати сучасну політику »). Зрештою, вболіваючи за справи в Україні, він пристав на пропозицію.
На посаді комісара України при Тимчасовому уряді доклав чимало зусиль до розв’ язання різних конфліктних і суперечливих проблем, що наставали між міністерствами Тимчасового уряду та генеральними секретарствами України. Він, зокрема, клопотався звільненням із війська і поверненням в Україну вчителів; справою повернення додому галичан, інтернованих в 1914— 1915 рр. російською армією в Росії, залагодженням конфлікту між Генеральним секретарством освіти та Київською шкільною округою, яка постійно апелювала до петроградського міністерства освіти, та багатьма іншими. О. Лотоцький писав, що на цій посаді
164