першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері стихійними українцями,—' ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями із сповитку ». Набула блискучу освіту, спочатку домашню, згодом— у приватному пансіоні та гімназії В. Ващенко-Захарченко, де музику викладав М. Лисенко.
З дитинства почала віршувати, складати казки. « В наших... родинах, Старицьких і Косачів, панував особливий літературний дух,— писала вона,— тому, хто мав хоч іскру таланту, не писати тут було цілком неможливо ». У помешканні Старицьких « завжди було повно людей,— згадувала В. О’ Коннор-Вілінська,— тут стрічалися всякі інтереси: мистецькі, наукові, політичні, але що далі, то все виразніше забарвлені українською національною закраскою ». « Вже з 8 років, із моменту першого пробудження свідомості, в мене буяли два почуття— любов до своєї нації, оганьбленої й пригнобленої, і ненависть до тиранів,— говорила Л. Старицька на допитах у справі « СВУ »,— із того моменту скрізь, на кожному кроці свого дитячого й юнацького життя я обстоювала свої національні і соціальні переконання ».
У 1888 р. в Києві з ініціативи Лесі Українки та її брата М. Косача утворився літературний гурток « Плеяда ». Л. Старицька разом із І. Стешенком, М. Славинським, В. Самійленком та іншими була членом цього гуртка, який лишив великий слід в українській літературі. Л. Старицька перейняла майже всі таланти свого батька.
До української літератури увійшла як драматург, прозаїк, поет, перекладач, мемуарист. Разом із батьком написала історичні романи « Перед бурею », « Останні орли ». Вона є авторкою п’ єс « Аппій Клавдій »( 1909), « Жага »( 1910), « Гетьман Дорошенко »( 1911), « Крила »( 1913), поеми « Сапфо », лібретто до опер М. Лисенка « Енеїда »( 1910) та « Ноктюрн »( 1912), перекладів німецьких, французьких, російських поетів, спогадів « 25 років українського театру »( 1907), « Хвилини життя Лесі Українки »( 1913), а також про М. Старицького, М. Лисенка, І. Франка, В. Самійленка та ін. Твори Л. Старицької друкувались у всіх українських часописах Наддніпрянської України та в Галичині.
Вона не обмежувалась літературною працею, провадила також активну громадсько-політичну діяльність. Була засновником і членом Літературно-артистичного товариства в Києві, Українського клубу та Українського наукового товариства, київської « Просвіти » інших громадських організацій. Політичні переконання привели Л. Старицьку-Черняхівську до Української радикально-демократичної партії, згодом до Товариства українських поступовців. У 1912 р., після смерті М. Лисенка, який очолював Український клуб, перебрала на себе його обов’ язки. Закритий за умов столипінської реакції, Український клуб відновився під назвою « Родина ». У його приміщенні відбувались не лише громадські та мистецькі заходи, а й збирались члени ТУП, яких М. Грушевський у своїх споминах називав « мозком української нації ». Він також констатував, що « пані Черняхівська була тоді в Києві, можна сказати, центральною репрезентативною фігурою сеї інтелігенції ».
За років Першої світової війни в клубі « Родина » було створено шпиталь, у якому серед поранених провадилась культурно-освітня та агітаційна робота. Члени клубу створили т. зв. Тетянинську гімназію для дітей біженців і депортованих галичан, працювали в новостворених дитячих притулках, де нелегально діяли українські школи. Л. Старицька-Черняхівська працювала також у товаристві « Юг »— Товаристві допомоги населенню Півдня Росії, яке потерпіло від
161