нігівщині. Перебуваючи на Чернігівщині як інструктор УЦР, описав власні враження про настрої населення та ставлення до політики Центральної Ради. Зокрема в « Літературно-науковому віснику »( 1925.— Кн. 4.— С. 131) писав, що українці, читаючи газети, ніяк не могли зрозуміти, чому « представники Центральної Ради несподівано виступали в оборону єдності з Росією. Такі звістки просто таки збивали із пантелику провінцію, і місцеві діячі, з одного боку, не мали ніколи виразних директив, що робити, а з другого, то й самі не знали, куди вести розбурхані спрагнені акції революційної маси. Ті маси, що, початково повіривши першому універсалу, бачили в Центральній Раді свого справжнього провідника, потрохи бачачи, що сі « провідники » або тупцюють на місці, або ведуть то вперед, то назад, кидають гучні гасла і не думають їх здійснювати, помалу відвертають від неї і шукають інших провідників ».
У 1917 р. вступив до УПСФ. За дорученням Малої Ради в листопаді 1917 р. провадив переговори із урядом козацьких військ у Катеринодарі та Новочеркаську. У січні— березні 1918 р. працював секретарем УЦР. За гетьманської влади відійшов від політичної діяльності. Репрезентував УНР на мирній конференції в Парижі( 1919— 1920).
У 1920 р. був призначений керівником пресового бюро української дипломатичної місії в Римі, згодом очолював її. Редагував часопис « La voce del Ukraina ». Співпрацював в українських часописах за кордоном « Розбудова нації », « Український голос », « Діло », « Свобода », « Новий шлях » та ін. У 1929 р. увійшов до ОУН, був призначений Проводом українських націоналістів керівником ОУН в Італії. В 1936— 1940 pp.— професор Вищого східного інституту в Неаполі, в 1940— 1943 pp.— лектор Римського університету. Протягом 1943— 1944 pp. перебував у фашистському ув’ язненні. У 1945 р. переїхав до Аргентини, де став діяльним членом місцевої української громади. У 1947 р. був одним із засновників та головою Спілки українських науковців, митців і літераторів. У 1954— 1960 pp. очолював Українську центральну репрезентацію в Аргентині, в 1960— 1963 pp.— голова її ради. У Буенос-Айресі редагував націоналістичний тижневик « Наш клич », часопис « Дзвін », альманах « Відродження ».
Наукова спадщина складається із різноманітних праць: « Українська теоретично-практична граматика для італійців »( 1937), « Словник українсько-італійський »( 1941, 1977), « Українсько-італійський словник »( 1977), « Основи суспільного ладу »( 1941, 1949). Залишив чимало спогадів і публіцистичних праць, серед них « Сторінки із римського щоденника. 1942— 1943 »( т. 1— 2), « По похилій площі: Записки українського журналіста і дипломата. 1919— 1921 »( т. 1— 2, 1962, 1969). Автор « Української Малої Енциклопедії »( 1957— 1963).
ТАМАНОВСЬКИЙ Валентин Дмитрович( псевд. Золотополець;
О14.11.1893, с. Яблунівка Чигиринського пов., нині Черкаської обл.— 1964, Харків)— громадсько-політичний діяч, історик, перекладач; член Центральної Ради.
Народився в сім’ ї службовця, батьки якого були кріпаками. У 1912 р. закінчив 5-ту Київську гімназію і вступив на юридичний факультет Київського університету, через рік перейшов до Київського політехнічного інституту, де став членом Української громади і активно працював у термінологічній комісії КПІ разом із І. Фещенком-Чопівським, С. Веселовським і В. Затонським.
141