У гуртку для вивчення української мови та стилю захопився літературними перекладами українською мовою творів зарубіжних класиків. Переклав уривки із « Декамерона » Бокаччо, новели Мопассана, повісті Жуля Верна та ін. « Стимулювали мене мотиви громадського характеру,— писав В. Отамановський в автобіографії,— бо літературна праця була одним із більш-менш можливих у тогочасних політичних обставинах способів сприяти розвиткові української культури ». Як член таємної організації Братство самостійників, що виникло у Варшаві 1914 р., був одним із засновників 8ЛX. 1916 р. кооперативного видавництва « Вернигора ». Його мета, за свідченням В. Отамановського,— пропагувати ідею « про орієнтацію української культури на Західну Європу, а не на Росію ». У 1916 р. працював уповноваженим відділу харчових пунктів Комітету Всеросійського союзу міст Південно-Західного фронту.
Ідейний провідник Братства самостійників В. Отамановський у березневі дні 1917 р. був серед засновників УЦР. За його ініціатив в Києві 15.111.1917 р. формувався штаб української міліції та почалося формування першої кінної сотні. Разом із М. Міхновським був одним із організаторів товариства Український військовий клуб ім. гетьмана П. Полуботка. Його намір виступити на відкритті Всеукраїнського національного конгресу із доповіддю « Боротьба наших предків за самостійність України » був вороже сприйнятий автономістично настроєним керівництвом УЦР, яке намагалося не допустити самостійників до роботи на конгресі. Та все-таки В. Отамановського було обрано членом УЦР від партії самостійників. Одначе другого дня по завершенні роботи конгресу, 9ЛV. 1917 р., Братство самостійників замінило його кандидатуру на М. Шаповала, мотивуючи це тим, що В. Отамановський повинен мати можливість більше уваги надавати розбудові організації для посилення впливу самостійницьких течій в українському суспільно-політичному житті.
Видавництво « Вернигора » під його орудою 1917 р. видавало брошури, листівки, пропагандистську літературу, а також готувало переклади зарубіжних авторів і українські підручники. У 1917 р. В. Отамановський відновив навчання на юридичному факультеті Київського університету. У складі студентського куреня 17— 30.1.1918 р. брав участь у бою із більшовицькими частинами під залізничною станцією Крути. У травні 1918 р.— червні 1920 р. як представник видавництва « Вернигора », у зв’ язку із замовленням українських підручників у Відні, перебував в Австрії, де продовжив юридичні студії у Віденському університеті.
У червні 1920 р. повернувся в Україну. Мешкав у Вінниці. Працював у місцевій філії сільськогосподарського кооперативу « Централ ». Був фундатором і керівником Вінницької філії Всенародної бібліотеки України( 1923) і Кабінету для вивчення Поділля( 1924), співробітником Комісії для вивчення західно-руського та українського права при ВУАН.
В. Отамановського було заарештовано 26. VIII. 1929 р. у справі « СВУ » та засуджено до 5-річного ув’ язнення. У 1934 р. його заарештували вдруге. Після звільнення 26. VIII. 1936 р. оселився у Ленінграді, де викладав в університеті. З 1958 р. мешкав у Харкові, працював у Харківському університеті. Доктор історичних наук, автор наукових досліджень із історії міст та магдебурзького права(« Города Правобережной Украины под владычеством шляхетской Польши от середины XVII до конца XVIII века »), із історії Вінниці та Вінничини, з бібліотекознавства тощо.
У 1919 р. у видавництві « Вернигора » вийшла друком повість В. Отамановського для юнацтва « Син України », яка мала великий вплив на виховання
142