мусить любити свій народ та працювати задля нього, коли виросте. Згадуючи цей факт у своїх споминах « Лисенки— Старицькі », В. О’ Коннор зауважувала, що відтоді почалося її національне усвідомлення. З дитячих літ вона товаришувала із сестрами Старицькими, найбільше— із Л. Старицькою-Черняхівською. З нею вона не лише вчилась в одній гімназії, їх єднала і літературна творчість.
Д. Антонович, близький до подружжя Вілінських на еміграції та автор біографічного нарису про письменницю, писав, що « вона жила спільним духовним життям та перебувала в найближчих стосунках із тодішнім поступовим українським літературним гуртком. Із старшого покоління цього гуртка близькими їй були Лисенко, Старицький і Олена Пчілка, а із її товаришів— поетеса Леся Українка, поет В. Самійленко, письменниця Л. Старицька-Черняхівська, М. Славинський, С. Шелухин, 1. Стешенко, а також артисти-корифеї українського театру ».
Освіту В. О’ Коннор здобула у київській жіночій гімназії В. Ващенко-Захарченко. Дві праці, написані нею на закінчення середньої освіти— « Ідеал удільного вічового князя » та « Жан-Жак Руссо і його теорії виховання » були високо поціновані її вчителями.
Національно-громадська робота приваблювала її із молодих літ. У рідному селі власним коштом організувала приватну нелегальну українську школу для селянських дітей, а дещо пізніше— театр, про який М. Кропивницький згадував як про перший український справді народний театр. Оселившись за 1890-х років у Харкові, В. О’ Коннор учителювала в єпархіяльній школі, працювала у видавничому комітеті Харківського Товариства письменності, була співробітником « Харьковских ведомостей », де друкувала статті й театральні рецензії. Саме тоді написала українською і російською мовами науково-популярні книжки про Далекий Схід. Її брошура про Японію була визнана критиками й науковцями кращою науково-популярною працею, проте цензурні обмеження стали на перешкоді її публікації.
Повернувшись 1905 р. до Києва, В. О’ Коннор-Вілінська разом з чоловіком— інженером О. Вілінським— взяла активну участь у національно-громадському русі. Була членом Літературно-артистичного товариства, працювала у київській « Просвіті », Українському клубі, належала до ТУП. У « Літературно-науковому віснику » друкувались її повісті, п’ єси, статті тощо. Як свідому українку та письменницю і в Києві її чекала та сама доля, що й у Харкові. Як писав Д. Антонович, « її праці російська влада не раз конфіскує. Так, повість « Скарб », що вже було надруковано у київському виданні « ЛНВ », було нагло сконфісковано— просто вирізано із накладу, а авторку і редактора журналу запроторено до в’ язниці. Судова справа з приводу цього була передана аж у Петербург до Сенату ». Ця судова справа мала широкий розголос у колах української інтелігенції і на захист письменниці подали свої голоси відомі українські правники І. Шраг та С. Шелухин.
Працюючи в Українському клубі, В. О’ Коннор-Вілінська разом із Л. Старицькою-Черняхівською й О. Олесем написала низку одноактних клубних п’ єс, внаслідок чого її драматургічний талант здобув широке визнання. П’ єси В. О’ Коннор-Вілінської « Візит », « Сторінка минулого », « Марусина ялинка » вийшли окремими виданнями у Києві, Ужгороді, Вінніпезі.
У 1913 р. разом із чоловіком увійшла до редколегії часопису « Сяйво ». Під час Першої світової війни працювала у Товаристві допомоги населенню Півдня Росії « Юг », в якому була одним із організаторів культурно-освітньої роботи для. поранених, брала участь у заснуванні притулків для дітей біженців і виселенців
139