мусить любити свій народ та працювати задля нього , коли виросте . Згадуючи цей факт у своїх споминах « Лисенки — Старицькі », В . О ’ Коннор зауважувала , що відтоді почалося її національне усвідомлення . З дитячих літ вона товаришувала із сестрами Старицькими , найбільше — із Л . Старицькою-Черняхівською . З нею вона не лише вчилась в одній гімназії , їх єднала і літературна творчість .
Д . Антонович , близький до подружжя Вілінських на еміграції та автор біографічного нарису про письменницю , писав , що « вона жила спільним духовним життям та перебувала в найближчих стосунках із тодішнім поступовим українським літературним гуртком . Із старшого покоління цього гуртка близькими їй були Лисенко , Старицький і Олена Пчілка , а із її товаришів — поетеса Леся Українка , поет В . Самійленко , письменниця Л . Старицька-Черняхівська , М . Славинський , С . Шелухин , 1 . Стешенко , а також артисти-корифеї українського театру ».
Освіту В . О ’ Коннор здобула у київській жіночій гімназії В . Ващенко-Захарченко . Дві праці , написані нею на закінчення середньої освіти — « Ідеал удільного вічового князя » та « Жан-Жак Руссо і його теорії виховання » були високо поціновані її вчителями .
Національно-громадська робота приваблювала її із молодих літ . У рідному селі власним коштом організувала приватну нелегальну українську школу для селянських дітей , а дещо пізніше — театр , про який М . Кропивницький згадував як про перший український справді народний театр . Оселившись за 1890-х років у Харкові , В . О ’ Коннор учителювала в єпархіяльній школі , працювала у видавничому комітеті Харківського Товариства письменності , була співробітником « Харьковских ведомостей », де друкувала статті й театральні рецензії . Саме тоді написала українською і російською мовами науково-популярні книжки про Далекий Схід . Її брошура про Японію була визнана критиками й науковцями кращою науково-популярною працею , проте цензурні обмеження стали на перешкоді її публікації .
Повернувшись 1905 р . до Києва , В . О ’ Коннор-Вілінська разом з чоловіком — інженером О . Вілінським — взяла активну участь у національно-громадському русі . Була членом Літературно-артистичного товариства , працювала у київській « Просвіті », Українському клубі , належала до ТУП . У « Літературно-науковому віснику » друкувались її повісті , п ’ єси , статті тощо . Як свідому українку та письменницю і в Києві її чекала та сама доля , що й у Харкові . Як писав Д . Антонович , « її праці російська влада не раз конфіскує . Так , повість « Скарб », що вже було надруковано у київському виданні « ЛНВ », було нагло сконфісковано — просто вирізано із накладу , а авторку і редактора журналу запроторено до в ’ язниці . Судова справа з приводу цього була передана аж у Петербург до Сенату ». Ця судова справа мала широкий розголос у колах української інтелігенції і на захист письменниці подали свої голоси відомі українські правники І . Шраг та С . Шелухин .
Працюючи в Українському клубі , В . О ’ Коннор-Вілінська разом із Л . Старицькою-Черняхівською й О . Олесем написала низку одноактних клубних п ’ єс , внаслідок чого її драматургічний талант здобув широке визнання . П ’ єси В . О ’ Коннор-Вілінської « Візит », « Сторінка минулого », « Марусина ялинка » вийшли окремими виданнями у Києві , Ужгороді , Вінніпезі .
У 1913 р . разом із чоловіком увійшла до редколегії часопису « Сяйво ». Під час Першої світової війни працювала у Товаристві допомоги населенню Півдня Росії « Юг », в якому була одним із організаторів культурно-освітньої роботи для . поранених , брала участь у заснуванні притулків для дітей біженців і виселенців
139