пресу, створити Український національний фонд, відкривати школи, « Просвіти ». 20.111.1917 р., коли вперше постало питання про кооптацію В. Леонтовича до складу УЦР, його кандидатуру більшістю голосів було відхилено. На Всеукраїнському національному конгресі делегований у члени УЦР від Союзу українських автономістів-федералістів. У червні 1917 р. став членом УПСФ. Помітної ролі в діяльності УЦР не відіграв. Як поміщик і власник цукроварні відчував певну недовіру із боку соціалістично налаштованої більшості діячів УЦР.
Тим часом політичну діяльність не припиняв. Разом із С. Єфремовим склав і видав 1917 р.( перевидання 1919) російсько-український юридичний словник. Не полишав письменницької праці, 1918 р. в Києві вийшли збірки його оповідань. За доби Української Держави входив до Українського національного союзу. У червні— жовтні 1918 р. працював в урядовій комісії з розроблення земельної реформи. У жовтні 1918 р. Український національний союз запропонував його на посаду міністра земельних справ. Підготовлений В. Леонтовичем земельний закон, підписаний П. Скоропадським, був дуже високо оцінений українськими економістами, вони порівнювали його із земельними законами найдемократичніших країн світу.
Після поразки національно-визвольних змагань емігрував до Болгарії, згодом мешкав у ЧСР, очолював Товариство ім. св. Володимира, співробітничав у часописі « Тризуб ». Автор повістей « Пани і люди »( 1892), « Старе і нове »( 1922), « Хроніка Гречок »( 1931), а також « Споминів утікача »( 1922) та ін.
ПІВИЦЬКИЙ Андрій Миколайович( 27.111.1879, хут. Красний Кут
* " Золотоніського пов. Полтавської губ.— 17.1.1954, Карлсрує)— громадсько-політичний і державний діяч, правник; член Центральної Ради і ЦК Селянської спілки, голова Директорії УНР, Головний Отаман військ УНР.
Походив із давнього козацького роду. Освіту здобув у Прилуцькій гімназії та Колегії П. Галагана в Києві, після закінчення якої 1896 р. вступив до Київського університету. Навчався на математичному і правничому факультетах. Належав до української студентської громади. За участь у студентському політичному русі 1897 і 1899 рр. був в’ язнем Лук’ янівської тюрми, 1899 р. виключений із університету та висланий на Полтавщину « під гласний догляд » як учасник загального студентського страйку. Після закінчення університетського курсу з 1903 р. служив у Лубенському окружному суді, в листопаді 1905 р. став присяжним повіреним Харківської судової палати, 1913 р. обраний мировим суддею Золотоніського повіту( на цій посаді залишався до 1917 р.).
Як один із засновників РУП А. Лівицький разом із В. Винниченком, Д. Антоновичем, Б. Матюшенком, Є. Голіцинським, М. Ткаченком та О. Скорописом- Йолтуховським протягом 1902— 1903 рр. належав до ядра київського комітету партії. У 1903— 1906 рр. очолював осередок РУП у Лубнах на Полтавщині. Під час революції 1905 р. був головою Коаліційного комітету українських, російських і єврейських організацій в Лубнах, а також очолював загін самооборони, який складався із шести бойових дружин, виступав на численних мітингах. Як один з організаторів Лубенської республіки, був заарештований 3.1.1906 р. Утік з-під варти та переховувався, 7. Х. 1907 р. заарештований удруге в Лубнах і півтора року відбував ув’ язнення.
116