ства у 1917 р. Призначений 22. ХІ. 1917 р. Генеральним Секретаріатом комісаром УЦР на Румунський фронт з метою звернення до воюючих держав з пропозицією укласти загальний демократичний мир. Повернувся до Києва 29. ХІ. 1917 р. й був призначений Генеральним Секретаріатом членом української делегації на мирних переговорах у Бересті-Литовському.
Підписав 27.1.1918 р. мирний договір УНР із державами Четвертого союзу. Виступаючи 9.111.1918 р. на засіданні Ради Народних Міністрів з доповіддю про підсумки Берестейського миру, наголошував на потребі запровадження самостійної зовнішньої політики УНР, заперечував орієнтацію тільки на окрему групу країн. « Ця справа не має протилежних думок, необхідно лише технічно розпочати її оформлення,— говорив М. Левитський.— Коли навіть французи і англічани не визнають за нами цього права, то безперечно визнають нейтральні держави ».
У квітні 1918 р. УЦР призначила М. Левитського дипломатичним представником УНР у Туреччині. Після гетманського перевороту повернувся до Києва. За Української Держави очолював департамент чужоземних зносин Міністерства закордонних справ, входив до складу української делегації на переговорах із РСФСР. За Директорії УНР працював в українській дипломатичній місії у Франції, брав участь у роботі Паризької мирної конференції.
У 1925 р. повернувся до УССР. Працював економістом об’ єднання « Сталь » у Харкові. У 1931 р. був засуджений у справі т. зв. Українського національного центру. Помер на засланні в Красноярському краї.
ПЕОНТОВИЧ Володимир Миколайович( псевд.: В. Левенко, Давній та
" ін.; 5. VIII. 1866, хут. Оріхівщина Лубенського пов. Полтавської губ.— 10. ХІІ. 1933, Прага)— громадсько-політичний діяч, письменник; член Центральної Ради, міністр земельних справ Української Держави.
Народився в українській шляхетській сім’ ї. Його мати походила із французького роду Альбрандів, який оселився в Україні за часів Великої французької революції. Навчався в Лубенській гімназії, згодом— у Прилуцькій, після закінчення якої 1884 р. вступив на юридичний факультет Московського університету. У 1888 р. зі ступенем кандидата прав повернувся на батьківщину, де став активним діячем Лубенського земства. З 1891 р. його обирали радником лубенського повітового та полтавського губернського земств, а також почесним мировим суддею. Брав участь в українському національному русі, був членом Київської старої громади та Київського осередку ТУП, входив до його ради. З 1906 р.— один із видавців( разом із В. Симиренком та Є. Чикаленком) першої щоденної української газети « Громадська думка », згодом— « Ради ». Як письменник заявив про себе 1892 р., надрукувавши в Галичині першу повість. Надалі його твори друкувалися в українських періодичних виданнях, що виходили у Львові та Києві. Співробітничав із часописами « Зоря », « Киевская старина », « Літературно-науковий вісник », « Громадська думка », « Рада », « Українське слово » та ін.
У 1915— 1917 рр. працював у комітеті Всеросійського союзу міст Південно- Західного фронту. На реорганізаційному з’ їзді ТУП( 25— 26.111.1917) його обрали до Тимчасового ЦК Союзу українських автономістів-федералістів, у червні 1917 р. увійшов до ради союзу як заступник голови. Разом із іншими провідниками ТУП 8. ІІІ. 1917 р. підписав відозву ради товариства « До українського громадянства » із закликом підтримувати новий революційний уряд, українську
115