маргінальною, то однією з тем творчості. Насамперед це стосується доробку безумовного регіонального лідера у вивченні вітчизняної історії другої половини XVII – ХVІІІ ст. Г. К. Швидько, її учнів Б. О. Галя [ 10 ] та А. В. Поуха [ 11 ]. Провідною трибуною не лише істориків НГУ, але й всього дніпропетровського регіону заслужено вважається „ Гуманітарний журнал”, хоча козакознавчі студії істориків- „ гірників” охоче друкують як регіональні, так і центральна фахові видання.
Безумовно, найстарішим та авторитетним центром козакознавства в Дніпропетровську залишається історичний музей імені Д. І. Яворницького, науковці і співробітники якого, не лише зберігають та музейними засобами пропагують історію регіону, але активно вивчають її, виступаючи як на сторінках власних збірників, так і в інших місцевих та центральних виданнях. Серед них треба в першу чергу виділити праці С. В. Абросимової, В. М. Бекетової, А. С. Журби [ 12 ] та інших.
Дещо окремий інституційний „ ретраншемент” облаштував для себе В. М. Заруба, який працює в Юридичній академії МВС. Власною постаттю та численними працями, які видаються при активній підтримці керівництва вузу, він змушує рахувати цей заклад одним з осередків козацьких студій регіону. Хоча, за нашими спостереженнями, останнім часом Віктор Миколайович все більше переключається на вивчення історико-правознавчої проблематики та української історичної науки першої половини ХХ ст. Окрім В. М. Заруби, серед істориків Юридичної академії питання історії козацтва певною мірою відображені у працях ще одного талановитого випускника кафедри історії України ДНУ Д. Г. Каюка [ 13 ].
Ось таке не дуже чисельне, але добре озброєне і боєздатне „ воїнство”, серед якого, до речі, жінки займають ледве не провідне місце, протягом останнього часу наполегливо засвоює широкі та, як це не дивно звучить, незорані простори, здавалося б так добре знаного, „ козацького періоду” вітчизняної історії.
Однією з провідних проблем вивчення козацтва, яка успішно розробляється в дніпропетровській регіональній історіографії останніх років, стала історія козацтва як військової спільноти. Насамперед вона представлена в працях, в тому числі монографічного та дисертаційного жанру, І. С. Стороженка [ 14 ], В. М. Заруби [ 15 ], С. М. Каюк [ 16 ] та О. А. Репана [ 17 ]. Вони репрезентують, умовно кажучи, два основні напрямки козакознавства( причому, в різній мірі вони присутні у творчості кожного з цих дослідників). В центрі уваги першого домінують проблеми власне воєнної історії козацтва – еволюція структури козацьких підрозділів XVI – ХVІІІ ст., способів ведення бойових дій, матеріально-технічного забезпечення армії, історія озброєння, козацької воєнної думки, воєнної дипломатії. Невід’ ємною складовою таких досліджень є історії бойових операцій козацьких загонів, підрозділів, армій, аналіз їх причин, перебігу подій та результатів. Такий підхід переважає у працях І. С. Стороженка, В. М. Заруби та О. А. Репана.
Причому хочемо відзначити, що їм( не зважаючи на дуже відчутну державницько-народницьку історіографічну інерцію, характерну для сучасних
10