II. НА СЛУЖБІ ГРУШЕВСЬКОЗНАВСТВА 93
схему Грушевського, присвячену княжій добі. У Львові я нав’ язав був ближчі зносини з НТШ, Ярославом Ісаєвичем, окремо провів розмови з Ярославом Дашкевичем і іншими видатними вченими. Мені йшлося про те, щоб у наступному році заплановану ювілейну конференцію М. Грушевського відбути спільними силами соборної України і діяспори. До Організаційного комітету конференції увійшли: Олег Романів від НТШ у Львові, Іван Дзюба від Республіканської Асоціяції Україністів у Києві і Любомир Винар від Українського Історичного Товариства. Отже, була репрезентативна організаційна база, і це вказувало на майбутні успіхи.
Мені було вийнятково важливо ствердити, що між українськими істориками на Заході, зокрема тими, які гуртуються в УІТ, і нашими колегами в Україні, які визнають головні концепції української національної історіографії, прірви немає. Я бачив бажання і необхідність близької співпраці, яка причиниться до відродження наукової історіографії в Україні. Поки що в 1990 році йшла, як я це згадував в одній із статтей, затяжна боротьба за незалежність історичних дослідів, за « український історіографічний суверенітет ». В тому часі партійні історики і русифікатори української національної культури ще мали командні пости в наукових установах і університетах.
У моїх численних розмовах у Києві і Львові з істориками, археологами, численними представниками молодих дослідників я бачив, що вони повністю поділяють наші думки. І тут центральною постаттю в цім намаганні відродити наукову історіографію і позбутися колишніх комуністичних концепцій історії України виступав М. Грушевський і його історіографічна спадщина. Я знав, що цей « історіографічний двобій » між партійними фальсифікаторами і нормальними дослідниками історії України буде затяжний, але не сумнівався в перемозі представників української наукової історіографії. Перші кроки вже зроблено— НТШ у Львові і Археографічна комісія АН у Києві, що розгорнули важливу видавничу діяльність. Олег Романів і Павло Сохань, голови цих установ, добре розуміли вагу грушевськознавства, і нам було по дорозі... Це саме можна сказати про інших київських і львівських непартійних і колишніх партійних істориків, які скинули із себе пута марксистсько-ленінської індокринації і стали до спільної праці в розбудові української історичної науки. Я виїжджав з України з твердим переконанням, що треба, щоб УІТ якнайбільше допомагало нашим колегам в Україні, і тоді успіх буде запевнений. Зокрема перед дисципліною грушевськознавства розкривалися нові перспективи дальшого розвитку і її утвердження в Україні. Проф. О. Оглоблин поділяв мої думки, хоча радив бути обережним з уваги на сильні кадри в Україні комуністичних істориків. Ми вирішили якнайбільше допомогти в організації і відбутті заплянованої ювілейної конференції у Львові, що була присвячена М. Грушевському і його 125-літній річниці з дня народження. Крім того, я готував подібні конференції в Америці, Канаді і Німеччині. Отже, було вийнятково багато праці, і часто не вистачало часу, щоб з усім упоратися. Але якось ми видержали.