92 ЛЮБОМИР ВИНАР
праця не пішла намарно, і перед українськими істориками і грушевськознавцями стояли тепер нові завдання відродження української національної історіографії. В Києві я мав змогу познайомитися з науковцями з різних місцевостей України і нав’ язати співпрацю. Зокрема згадаю М. Брайчевського, Ф. Шевченка, П. Соханя, Ю. Мицика, В. Сергійчука, Я. Дзиру, Я. Ісаєвича, С. Козака( Варшава), Ф. Стеблія, О. Купчинського, П. Толочка, О. Романова, Г. Швидько, В. Брюховецького, І. Дзюбу, Г. Логвина та інших. Була зворушлива зустріч з моїм старшим товаришем з Академічної Гімназії у Львові— Ярославом Дашкевичем. З молодих науковців хочу згадати Ігоря Гирича з Києва і Євгена Пшеничного з Дрогобича, Віктора Зарубу з Дніпропетровська та ін. В наступних роках ми нав’ язали тісну співпрацю в розбудові УІ, УІТ в Україні, а сьогодні Ігор Гирич, видатний грушевськознавець, є заступником редактора « Українського Історика ». У Києві я запропонував Олегові Романову, голові НТШ у Львові, щоб в 1991 році відбути загальний з’ їзд або конгрес українських науковців в глобальному масштабі і присвятити його повністю М. Грушевському і його 125-літтю з дня народження. Голова НТШ сказав, що ці справи обговорить з управою НТШ у Львові. Також у Києві я згадав М. Брайчевському, Я. Дзирі, В. Сергійчуку, І. Гиричеві про можливість і потребу заснувати осередок УІТ в столиці України, і вони й інші історики позитивно поставилися до моїх думок. Атмосфера була творча і товариська, а це означало, що є взаємне зрозуміння і можливість близької співпраці у відродженні національної історіографії і розвитку грушевськознавства.
Без огляду на деякі ускладнення я був не лише задоволений— але почув приплив нової енергії і новий запал до праці. Йшлося про розбудову і закріплення національної культури і закріплення українського державного відродження, що стало дійсністю вже наступного року. В Києві ми закріпили ділові зв’ язки і співпрацю з директором Археографічної комісії АН і у відносно короткому часі підписали « Угоду про співробітництво » між вищезгаданою комісією і УІТ у справі видання пам’ яток історіографії, епістолярної спадщини та інших джерел з історії України, а головно творчої спадщини Грушевського. Я взяв на себе редакцію видання « Михайло Грушевський: бібліографічний довідник », що не з моєї вини досі не появився, хоча матеріяли були в ранніх 1990-х роках зібрані. Не менш важливий факт, що в Києві вступило до Українського Історичного Товариства в 1990 році, без зайвого розголосу, багато видатних істориків і діячів культури. Це значило, що наша місія була успішною, і я з великим вдоволенням виїхав до Львова— міста мого дитинства і юних літ. Останній раз у Львові я був 46 років тому в 1944 році. Одним з моїх найбільших бажань під час мандрівки шляхами чужини було відвідати моє рідне місто, в якому пройшла моя юність. Саме у Львові я перший раз чув розповіді мого батька про Грушевського і там зустрівся з його популярними історичними виданнями. Ми виїхали до Львова і Славська в Карпатах, щоб взяти участь у « круглому столі НТШ », присвяченому вибраним історичним питанням, і також у науковій конференції Бібліотеки Академії Наук ім. В. Стефаника у Львові, де я мав доповідь про княжу « Академію Ярослава », в якій також обговорював