II. НА СЛУЖБІ ГРУШЕВСЬКОЗНАВСТВА 79
історією мого рідного народу. Я думаю, що є безпосередній видимий або невидимий зв’ язок між дитячим і юнацьким періодом мого життя, в якому я мав першу « зустріч » з нашим істориком, і пізнішими студентськими роками, коли я вивчав творчу історичну спадщину Грушевського і його діяльність. Це саме відноситься до моєї ранньої наукової творчости і академічної діяльности, що в’ яжеться із пізнішим народженням грушевеькознавства як окремої українознавчої дисципліни.
МОЇ СТУДІЇ І ДАЛЬШЕ ЗАЦІКАВЛЕННЯ М. ГРУШЕВСЬКИМ
Моє покоління, насильно відірване від коріння рідної землі, оформлювало свій національний і академічний світогляд вже на еміграції. В гімназії я мав велике зацікавлення історією української і світової літератури й історією. Вкінці я вирішив студіювати в німецькому університеті в Мюнхені суспільно-політичні науки, а в Українському Вільному Університеті— історію і літературу, а згодом присвятив свою увагу майже виключно історичним дослідам.
На думку проф. Наталії Полонської-Василенко, починаючи від Володимира Антоновича, це вже було четверте покоління українських істориків. Вони студіювали в європейських, американських і канадських університетах. В Українському Вільному Університеті в тому часі викладали найвидатніші українські історики й археологи і спеціялісти інших ділянок українознавчих дисциплін. Хоча б згадати Дмитра Дорошенка, Наталію Полонську-Василенко, Олександра Оглоблина, Ярослава Пастернака, Бориса Крупницького, Петра Курінного та інших. Я мав нагоду порівняти українських університетських професорів з німецькими і американськими. Своїм знанням і інтелектуальним поземом вони їм не поступались, а в багатьох випадках перевищували їх. Якщо ідеться про історію України, зокрема історіографію і джерелознавство— не було навіть порівняння, за малими вийнятками. Українські професори знаменито знали історичні джерела історії України, натомість американські і західньоевропейські їх назагал не знали.
З часом ця ситуація дещо змінилася, але говоримо про 1950-і і 1960-і роки. Наші професори присвятили себе повністю вихованню і підготовці нового покоління істориків. І саме я належав до того четвертого покоління істориків і так би мовити був у « добрих руках » висококваліфікованих професорів, у багатьох випадках, з міжнародною науковою репутацією. Я їм багато завдячую, якщо йдеться про методологію історичного досліду, знання історіографії і взагалі знання історії України. Також Володимир Кубійович, Олександр Шульгин, Іван Мірчук, Олександер Кульчицький та інші професори УВУ були всеціло віддані науковій праці і повністю розуміли, що доля дальшого розвитку історії та інших українознавчих дисциплін безпосередньо залежить від нових молодих кадрів українських науковців, які набували знання в українських і неукраїнських університетах і які розуміли, що український історичний процес є інтегральною частиною європейської і світової історії. Я мав змогу вивчити наукову і публіцистичну спадщину Грушев-