80 ЛЮБОМИР ВИНАР
ського саме під час студій в УВУ, а також у зв’ язку з моєю докторською дисертацією та професорською габілітаційною працею на УВУ. В цьому періоді треба згадати один вийнятково важливий момент— більшість професорів-істориків УВУ в Мюнхені були членами або прихильниками гетьманського руху і належали до т. зв. державницької школи української історіографії, яка постала як « антитеза * до неонародницької школи Грушевського. Згадаємо провідного гетьманського діяча Дмитра Дорошенка, активістку в цьому русі Наталію Полонську- Василенко, прихильників українського монархізму Олександра Оглоблина, Бориса Крупницького та інших. Олександер Шульгин, республіканець, проживав в Парижі і не мав великого впливу в УВУ, а В. Кубійович не був істориком. Найближче я стояв до професорів О. Оглоблина і Н. Полонської-Василенко і деякою мірою до ректора Івана Мірчука. Олександер Петрович і Наталія Дмитрівна були головними рецензентами моєї габілітаційної праці, а трохи згодом стали приятелями і найближчими співробітниками в Українському Історичному Товаристві і « Українському Історику ». Слухаючи їхніх викладів, присвячених Козацько-гетьманській державі і розвиткові української історіографії, я побачив, що вони здебільшого критично висвітлювали історичні концепції і історіософію Грушевського як « народника », який « ігнорував » або недооцінював ролі української провідної верстви в державотворчім процесі української нації. Також наголошувалося на його помилках в державному будівництві 1917— 1918 років як « соціяліста », який не зумів закріпити української державности.
Я також побачив, що мої професори часто ідеологізували історіографію і висвітлення певних явищ в історії України— і це впливало на їхню суб’ єктивну інтерпретацію М. Грушевського, його творчосте і діяльносте. Можливо, що проф. Олександер Оглоблин з школи державників намагався ще найбільш об’ єктивно висвітлити Грушевського, підкреслюючи у своїх викладах його неперевершені заслуги в опрацюванні першої схеми в українській національній історіографії, в якій наголошено тяглість українського історичного процесу і яку, за малими вийнятками, визнавали представники « державницької школи ». На основі аналізу творів « державників » В. Липинського, Д. Дорошенка, О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко і « народника » Грушевського я прийшов до висновку, що в деяких працях( наприклад Б. Крупницького і Н. Полонської-Василенко) підхід до Грушевського був оснований значною мірою на їхньому ідеологічному наставленні як членів або прихильників гетьманського руху, які емоційно підходили до діяльносте і творчосте « республіканця » Грушевського. Вже тоді в ранніх 50-х роках я уважав, що такий підхід з методологічного аспекту має поважні недоліки. Помилка істориків-гетьманців полягала в тому, що вони аналізували наукову творчість Грушевського на основі його полемічно-публіцистичних праць з 1919— 20 років, а не його наукових досліджень. Пригадую, що під час академічних дискусій я заступав думку: Грушевський наголошував, що народ— головна сила українського історичного процесу, але заразом у висвітленні різних періодів української історії, зокрема Гетьмансько-козацької держави XVII і XVIII століть, до уваги брав ролю усіх верств укра