72 ЛЮБОМИР ВИНАР
рення методології і структури цієї важливої українознавчої науки. Віримо, що в дискусії візьмуть участь українські і неукраїнські науковці, зокрема історики, які зможуть доповнити нашу статтю і причинитися до розбудови теорії науки грушевськознавства, що поруч з науковою методологією, джерелознавством і предметною структурою с важливою грушевськознавчою дисципліною.
POST SCRIPTUM
Вже після написання нашої праці я мав змогу запізнатися із змістом « Українського Історичного Журналу »( УІЖ), присвяченого 130-річчю з дня народження M. С. Грушевського( УІЖ, ч. 5, вересень— жовтень 1996). Це число містить цілий ряд важливих матеріалів і досліджень. Я бажаю згадати лише цікаву статтю д-ра Р. Я. Пирога, автора численних праць, присвячених Грушевському, під назвою « Грушевськознавство: стан та перспективи розвитку »( с. 71— 83), що є поширенням його попередніх статей, про які ми згадуємо в нашій праці. Автор висуває ряд цікавих спостережень і думок про дослідження життя і творчости М. Грушевського і дає огляд літератури грушевськознавства. Він ділить грушевськознавство( умовно) на три частини: « радянське, зарубіжне і сучасне вітчизняне »( с. 71). Ми вже писали про відповідну термінологію, і, на мою думку, « сучасне вітчизняне » грушевськознавство повністю не віддзеркалює науки грушевськознавства в ґльобальному вимірі. Крім того, термін « вітчизняний »— це спадщина старих часів, в яких окреслення український історик, українська історіографія замінювано терміном « вітчизняний історик ». Також у термін « вітчизняний » входили всі науковці Совєтського Союзу. Якщо ідетьсп про грушевськознавство і грушевськознавців— дослідників Грушевського і його доби, то можна говорити про українських істориківгрушевськознавців без огляду на те, де вони б не проживали, і неукраїнських, які вивчають спадщину Грушевського. Саме тому створено Міжнародне товариство ім. М. Грушевського, щоб неукраїнські і українські грушевськознавці могли співпрацювати і розбудовувати грушевськознавство на міжнародному науковому форумі.
Автор, на мою думку, повторює за деякими іншими дослідниками помилкову гіпотезу про моє розуміння київської школи істориків як « всеукраїнської школи національної історіографії »( с. 73). Самозрозуміло, що, крім наукових установ Грушевського і його історичної школи в 1920-х роках, існували в Україні інші наукові осередки й історіографічні течії. Хоча б згадати наукові установи Д. Багалія у Харкові, М. Василенка у Києві, М. Слабченка в Одесі, М. Петровського в Ніжині, Д. Яворницького в Дніпропетровську та ін. Але науковий осередок М. Грушевського у Києві був головним і центральним, якщо ідеться про розвиток української національної історіографії у всеукраїнському вимірі( масштабі).
Проф. Олександер Оглоблин, сучасник Грушевського, який не належав до його історичної школи, так пише про значення Грушевського: