Частина перша. Нація т а імперія
19 березня 1917 року, він звертається до старої української ґвардії з такими словами: « Нічого більш помилкового не може бути тепер, як витягнути старі українські петиції й подавати їх наново урядові як наші домагання в даний момент » 200. Нові вимоги Грушевський сформулював за десять днів у статті « Повороту нема ». Це була його реакція на промову голови Тимчасового уряду князя Ґеорґія Львова, який припустив, що надання культурно-особистої автономії розв’ яже національне питання в Росії. Грушевський відповів, що український рух наполягає на широкій територіяльній автономії та перебудові колишньої імперії на федеративній платформі201.
У цій статті він порушив і питання про можливу незалежність України, використавши цю ідею як зброю проти Тимчасового уряду на той випадок, якщо Україні відмовлятимуть у національно-територіяльній автономії. Грушевський писав: « Прапор самостійної України стоїть згорнений. Але чи не розгорнеться він з хвилиною, коли всеросійські централісти захотіли б вирвати з наших рук стяг широкої української автономії в федеративній і демократичній Російській республіці?» 202. Стосовно майбутнього статусу України на Грушевського часто нападалися радикальні прихильники Миколи Міхновського, особливо популярні серед військовиків. Вони виступали за негайне проголошення незалежности. Судячи зі спогадів Грушевського, написаних у Совєтській Україні в середині 1920-х років, він особливо не схвалював діяльности групи Міхновського, чию ідеологію характеризував як націоналістичну, мілітаристську і навіть фашистську. Протягом майже цілого 1917 року Грушевський уважав, що вимоги незалежности контрпродуктивні; він не вірив, що український рух достатньо сильний, аби здобути й утримати незалежність держави, яку ще треба створити. В мемуарах він дуже промовисто прокоментував своє і своїх колег ставлення до автономії та незалежности. « Коли б ми були самостійники, які чекали на розвал старої Російської імперії і провал її революції, ми могли б злобно тішитися з таких свідоцтв її убожества,- писав він про відмову Тимчасового уряду визнати право України на автономію у травні й червні 1917 року.- Але ми не мали ніякої надії утриматися відокремлено, самі більш цього боялись, щоб здобутки революції не загинули під її [ руїнами ]» 203.
Щойно вимоги автономії та державности стали головними гаслами українського руху, на порядку денному виникло завдання залучити до руху не лише українців, а й інші народи України. Грушевський докладав величезних зусиль, аби переконати меншини не боятися української
86