Частина перша. Нація т а імперія
його участю в політиці в Наддніпрянській Україні. Один із наслідків 1905 року, який залишився чинним і після революції,— скасування заборони на україномовні публікації в Російській імперії. Нова ситуація дозволила Грушевському перевести свою наукову й культурницьку діяльність у Наддніпрянщину. « Історія України-Руси » з шостого тому видавалася в Києві, і це лише одна з ознак великого перелому в особистій біографії Грушевського, який глибоко поринув у київську політику. Він наполегливо працював, намагаючись переконати російський уряд відкрити катедри українських студій в університетах в Україні. Він також відіграв важливу роль у виданні київської газети « Рада », яку погодився редаґувати, а відповідальним редактором запросив Симона Петлюру, майбутнього голову українського уряду у 1918-1921 роках162.
Від 1906 року Грушевський твердо намірився переїхати до Києва, його сім’ я- дружина й донька- більшість часу жили там. У 1908 році під час коротких наїздів до Києва він наглядав за спорудженням власного будинку, яке завершилося восени 1909-го163. Того самого року Грушевський подався на посаду викладача російської історії в Київському університеті. Його конкурентом був професор Ніжинського історикофілологічного інституту Володимир Савва, фахівець із ранньомодерної російської історії164. Серед тих, хто підтримував заяву Грушевського на посаду, були філолог Володимир Перетц та історик Митрофан Довнар- Запольський, які очолювали катедри в Київському університеті. Історик права Микола Василенко надрукував статтю в газеті « Киевский голос » 165 на підтримку кандидатури Грушевського, проте університет віддав посаду Савві.
Плани Грушевського перенести діяльність до Києва наразилися на опір не лише поборників « усеросійської » єдности, а й декого з лідерів київського українського руху. Частина чільників українського кола в Києві поставилася до зростання його активности в Наддніпрянщині з підозрою та спротивом. Занепокоєння висловлювали, зокрема, письменник Борис Грінченко і літературознавець Сергій Єфремов, які очевидно побоювалися, що лідерство в українському русі в Російській імперії перейде від них до Грушевського166. Та, мабуть, найбільшою несподіванкою для Грушевського стало те, що до його повернення в Наддніпрянську Україну вороже поставився його колишній літературний навчитель Іван Нечуй-Левицький. На відміну від Грінченка, Нечуя-Левицького турбувала не так ймовірність, що Грушевський перебере на себе контроль над українським рухом у Києві, як можливі спроби « галицинізувати »
76