Частина друга. Нація і клас
Те, що в Москві відкинули теорію торговельного капіталізму Покровського, а в Харкові відмовилися від трактування міщан аванґардом « буржуазної революції » Хмельницького, відображало важливу зміну в офіційному дискурсі про історичну роль буржуазії. Її більше не вважали прогресивною історичною силою, як писав раніше Покровський, і представляли не лише головним ворогом совєтської держави, а й головним суперником пролетаріяту і трудящих мас у минулому. Від усіх цих змін в історіографічному плані найбільше виграло селянство. З одного боку, на ідею про селянство яко головного героя домодерної історії вплинула дедалі краща обізнаність молодих більшовицьких кадрів з творами Маркса й Енґельса, особливо з класичним дослідженням Енґельса про селянську війну в Німеччині. З другого боку, щораз дужча політизація науки означала, що селянське питання, надзвичайно важливе в комуністичній політиці 1920-х років, мало відігравати дедалі важливішу роль в історії України. В результаті нова марксистська інтерпретація Хмельниччини в тому вигляді, який сформувався наприкінці 1920-х років- на початку 1930-х років, мала набагато більше спільного з трактуванням цих подій у народницькій історіографії кінця XIX- початку XX століття, ніж із марксизмом.
Совєтська критика Михайла Грушевського, його політичних та історичних поглядів дає також добре уявлення про характер панівного дискурсу перших років існування Совєтського Союзу.
Репресивна політика режиму врешті-решт перетворила совєтський політичний простір на царину одного-єдиного дискурсу. Серед головних його характеристик- агресивний монізм, що майже всі сфери життя визначав за допомоги класового чинника. У сфері міжетнічних стосунків партія вчила, що національний чинник має підпорядковуватися класовому, отже, до всіх національних проблем підходили за класовими мірками. Згідно з таким підходом, комуністична еліта критикувала й заперечувала і теорію « боротьби двох культур » Дмитра Лебедя, яка пропонувала дальшу русифікацію України, і заклик Миколи Хвильового йти геть від Москви й орієнтуватися на західну культуру. Всі ці підходи, на думку партійного керівництва, ставили національний чинник вище за класовий. Критикуючи Хвильового 1926 року, Сталін підміняв національність класом і стверджував, що, проголосивши гасло « Геть від Москви!», той повернувся спиною не до столиці Росії, а до столиці світового пролетарського руху, а обличчям- до капіталістичної Европи. 1930 року Сталін дорікнув Дєм’ яну Бєдному за його жарти про вади
404