Частина друга. Нація і клас
ред тим Ґорін, Рубач зосередив свою критику на тлумаченні Яворським головних рушійних сил революції 1905 і 1917 року і заявив, що той перебільшує роль буржуазії в революційному русі і применшує роль пролетаріяту. За його словами, головний момент у схемі української історії полягає не в тому, хто має більші права на Київську Русь- росіяни чи українці, а у з’ ясуванні соціяльного, класового змісту цієї схеми., адже українську і російську історії вже розмежували буржуазні історики і науковці-марксисти сприйняли незалежність історії України як даність. « Грушевський і ціла низка істориків до нього,- казав Рубач,- довели самостійність українського народу. Ми розходимося тут з ними в методі доказу самостійности історії України- в аргументації » 139.
Вирішити проблему Рубач пропонував, створивши марксистську схему української історії в рамках моделі « історії народів СССР ». Він різко критикував ідею Шпунта писати історію « Східної Европи » і вказував на потребу вивчати історію Азії. Він заперечував Володимирові Сухино-Хоменку, нібито написати історію земель, які складають СССР, проблематично, бо, мовляв, велика частина білоруських, українських, вірменських та інших національних територій не входить до СССР. Рубач доводив, що головна перешкода не та, про яку говорить Сухино- Хоменко, а брак фахівців, спроможних створити історії всіх народів Совєтського Союзу, і тому радив починати писати історії окремих народів СССР, а згодом це уможливить написання історії всіх совєтських народів140. Цілий проект « історії народів СССР » виявився лише тимчасовим компромісом між тими марксистами, які воліли творити власні національні наративи, і тими, хто хотів сформувати єдиний історичний наратив СССР, що якраз переходив до адміністративної централізації, обмеження проявів неросійського націоналізму і вироблення спільної ідентичности. В « дискусії Яворського » Рубач виступив головним речником цього курсу в Україні.
Сам Яворський уважав, що найкращий спосіб оборони- наступ. Як випливає з протоколів дискусії, він чимало уваги присвятив критиці схеми російської історії Покровського, яку розвинули його прихильники. Сухино-Хоменко стверджував, що російська марксистська історіографія не позбулася старої імперської парадигми « збирання руських земель ». На його думку, головна проблема в тому, що Покровський і далі використовує стару схему російської історії, намагаючися наповнити її новим класовим змістом141. Ще один учень Яворського, Десняк, ґрунтував свою критику Покровського не лише на його п’ ятитомній « Іс
388