Великий переділ: Незвичайна історія Михайла Грушевського Velykyi_peredil_Nezvychaina_istoriia_Mykhaila_Hrus | Page 378

Частина друга. Нація і клас
Питання, у якому Грушевський не йшов на компроміс, - осібний
характер української історії. Він непохитно представляв українську іс­
торію загалом та історію українського руху за соціяльне й національне
визволення як процеси, окремі від історичного розвитку Росії. Зміцнити
ідею самостійного шляху України до визволення допомагала низка юві­
леїв чільних українських істориків і політичних діячів, святкування яких
організував Грушевський у 1920-х роках, серед них Тараса Шевченка,
Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова,
Івана Франка, Володимира Антоновича, Олександра Лазаревського. За­
вдяки ювілеям було опубліковано чимало статтей та підготовано спеці-
яльний випуск журналу «Україна» з історії українського політичного й
культурного руху105. Остання стаття, яку Грушевський перед арештом
1931 року подав до «України», присвячувалася п’ятдесятій річниці за­
маху народовольців на царя Алєксандра II. У ній ішлося про долю трьох
членів «Народної волі», яких історик уважав українцями або тісно
пов’язаними з Україною: Андрія Желябова, Миколи Кибальчича і Со­
фії Пєровської. Статтю так і не надрукували, бо влада закрила журнал,
але вона цікава саме як одна з останніх спроб Грушевського не просто
відділити історію українського визвольного руху від російського, а й
заявити за українською історією важливу частину російського револю­
ційного наративу106.
Немає сумніву, що історики-марксисти вітали численні спроби Гру­
шевського довести осібний характер українського визвольного руху.
Матвій Яворський у загальних курсах української історії та статтях з
історії революційної боротьби окреслював український «революційний
процес» як окреме від російського історичне явище. Портрети Желябо­
ва і Пєровської навіть з ’явилися у його підручнику з історії України для
середніх шкіл107. Не дивно, що, попри всі застереження щодо методоло­
гії Грушевського, Яворський уважав його поруч з Ранке і Соловйовим
одним із «гігантів» буржуазної історіографії та шкодував, що його не
було на Міжнародному історичному конґресі в Ослі 1926 року108.
Дехто з істориків-марксистів навіть охоче не помічав «ідеалізму»,
«еклектизму» і «націоналізму» Грушевського, намагаючись представи­
ти його науковцем, що майже прийняв марксистський історіографічний
метод. Таку інтерпретацію популяризував Йосип Гермайзе, його молод­
ший колеґа з історичних установ ВУАН у Києві, якому восени 1926 ро­
ку партійне керівництво довірило написати статтю в журнал «Життя
376