Частина друга. Нація і клас
а наскільки хотів просто підлаштуватися під новий панівний дискурс так, щоб узаконити український національний наратив. Його наголошення класової боротьби, трактування релігії як ширми для соціяльноекономічних і класових інтересів та неґативна оцінка ролі особистости в історії- звичайні елементи совєтської марксистської історичної парадигми середини 1920-х років. Заклик Багалія до старих і нових колеґ дати « новий соціяльний зміст і самій національній ідеї і культурі » 102 був, по суті, пропозицією примирити національний і марксистський підходи до історії.
Схоже, таку можливість не відкидав на той час і сам Грушевський. Як уже сказано, він повернувся 1924 року в Україну переконаним соціялістом, вільно володів соціялістичною термінологією і дивився на поточну політику крізь призму соціяльної й національної революції. Користуючись лексикою панівного дискурсу, Грушевський втягнувся в процес неґоціяцій з більшовицьким режимом, а водночас намагався наблизити свої політичні й культурні цілі та посилити свої позиції в українському науковому і культурному істеблішменті. Його гнучкість у виборі нових стратегій для реалізації своєї національної програми безперечно допомогла йому досягнути мети.
Концепція національного відродження- наріжний камінь парадигми Грушевського- не зникла з його політичного й інтелектуального овиду, але в рамках нового революційного дискурсу він переозначив її як визвольний рух українського народу. 1925 року у вступі до спеціяльного числа « України », присвяченого сотій річниці повстання декабристів( 1825), Грушевський охарактеризував ці сто років як час « українського економічного і політичного розкріпощення, соціяльного і національного визволення » та запропонував переважно промарксистську інтерпретацію цього періоду української історії:
В загальних пунктах уявляємо собі, як зріст продукційних сил і засобів шукав собі визвольних гасл і організаційних форм то в традиціях старої української, селянсько-міщанської і дрібно-шляхетської визвільної боротьби, то у взірцях даних світовою революцією і зокрема французьким соціялізмом, від Бабефа до Сен-Сімона і Прудона. Знаємо який інтерес декабристське повстання викликало в Кирило-МетодієвськІм гурті, і яким пієтизмом окружав сих мучеників свободи Шевченко в своїй творчости. Знаємо як паралельно відбивались серед українських діячів 1870-80 p. p., що вважали себе спадкоємцями кирило-методієвців. З одної сторони- ідеї Фур’ є, Прудона і Маркса, з другої- висліджуваннє
374