Частина друга. Нація і клас
Попри всі хиби й недоречності, уявлення, ніби Грушевський у політиці й історіографії виступає проти державности, стало загальником у творах представників державницької школи. Лише з занепадом державницького підходу в українській діяспорній історіографії й формуванням культу Грушевського серед українських істориків на Заході його образ протягом 1960-1970-х років реабілітували184. Державницько-народницька суперечка в діяспорних працях з української історії до кінця XX століття зійшла нанівець. В Україні ж питання, « державником » чи « народником » був Грушевський, ще донедавна привертало увагу найпомітніших істориків185.
Ранні погляди Грушевського на роль держави в українській історії безсумнівно сформувалися в колі друзів та учнів професора Володимира Антоновича186. Сам Грушевський інтелектуальну традицію радикального народництва, у якій він виріс, представляв як засадничо антидержавницьку. Він писав про це не лише в політичній статті 1920 року про завдання УПСР, а й у виваженішій статті 1928 року про наукову спадщину свого вчителя, у якій заявив, що « демократизм і народництво [ Антоновича ] набрало виразно закрашеного антидержавницького, анархистичного характера » 187. Попри вплив антидержавницьких ідей українського народництва на нього, Грушевський ніколи не приймав їх беззастережно. Ще у своїй ранній статті « Громадський рух на Вкраїні-Руси в XIII віці »( 1892), розкритикованій за народництво й антидержавництво, він писав: « Ми ж, не збавляючи ціни держави як культурної і поступової форми, одначе тільки тоді можемо встоювати за неї, коли вона дає змогу духовно-моральному, економічному І політичному розвиткові громади » 188.
Загалом кажучи, Грушевський не уникав обговорювати внесок державних очільників і урядових інституцій у розвиток України ні в академічній « Історії », ні в численних статтях і популярних текстах. Сам факт, що кілька томів академічної « Історії » він присвятив Київській Русі і Галицько-Волинському князівству, після того як ці теми протягом десятиріч нехтували народницькі історики, засвідчує його нові наукові інтереси, які випередили зміну напрямку в українських історичних дослідженнях. Хоча Грушевський рідко вживав термін « державність » у дореволюційних працях, очевидно, що від самого початку своєї наукової кар’ єри він уважав Київську Русь не лише частиною української історії, а й українською державою. Через десять років після статті про громадський рух у середньовічній Україні він знову звернувся до цього
330