Великий переділ: Незвичайна історія Михайла Грушевського Velykyi_peredil_Nezvychaina_istoriia_Mykhaila_Hrus | страница 331

Розділ 5 . Повернення у революцію
разнився лише після 1917 року. На той час Грушевський уже видав сім
томів «Історії», що майже не зустріли критики з боку майбутніх дер-
жавників. 1912 року Липинський не лише не брав під сумнів головні
моменти інтерпретації Грушевським української історії, а й шукав у
нього допомоги та поради. Сферою своїх досліджень Липинський об­
рав історію української шляхти - тему, яка чітко відрізняла його від
Грушевського, але навряд чи робила більшим державником. Навіть 1920
року, коли він переробляв свої раніші публікації, спеціяльно щоби наго­
лосити роль держави в добу Хмельницького, його підхід навряд чи був
новаторським, зважаючи на те, як це питання розглядав Грушевський у
популярних текстах 1917 і 1918 року. Щоправда, на відміну від майбут­
ніх державників, Грушевський вважав державу не метою самою по собі,
а радше засобом досягнути політичних, соціяльних і культурних цілей
української нації, у згоді з якими він свідомо поставив створення і збе­
реження української національної держави на перше місце у своїй по­
літичній програмі 1917 і 1918 року. Після революції Липинський першим
серед науковців особливо наголосив роль держави в українській історії
й політиці. Але його зацикленість на державі в умовах, коли не було на­
дії таку державу створити, викликала неґативні відрухи в таборі самих
«державників». Степан Томашівський, приміром, у приватному листі в
липні 1922 року навіть писав, що державність сама по собі не може бути
метою національного руху, бо держава і нація - різні категорії. Він
уважав, що українцям нині краще не ганятися за ідеалом державности,
і закликав українських педагогів не зводити все передчасно до держави
та зосередитися натомість на розвитку рис модерної нації183.
Безперечно, обмежувати історіографічну дискусію 1920-х років рам­
ками суперечки між «державниками» і «народниками», як це робили
тодішні опоненти Грушевського, щонайменше хибно. Незгода між Ли-
пинським, Томашівським та іншими «державниками» з одного боку і Гру­
шевським - з другого полягала не в проблемі державности як такої, а в
тому, яку саме державу вони хотіли збудувати. Під цим кутом Грушев­
ський справді залишався народником, який зазвичай (хоч і не завжди)
ставив на перше місце інтереси народних мас. Липинський, Томашівський,
Дорошенко, Кревецький та інші, навпаки, відкидали орієнтацію на народ­
ні маси і більше схилялися позитивно оцінювати роль еліт в українській
історії. Можна сказати, що в інтерпретації української історії вони були
«елітистами». Та «елітизм» у пореволюційному українському суспільстві
був не таким популярним, як «етатизм», і дієвіше було закинути опо­
нентові, що він антидержавник, ніж еґалітарист чи антиелітист.
329