Розділ 5. Повернення у революцію
працях порівняно з дореволюційними з’ явилися важливі відмінності в аналізі ролі інтелігенції. Якщо 1912 року Липинський стверджував, що інтелігенція складалася зі шляхти й духівництва, то 1920 року він зображував шляхту вже як окрему групу. Інтелігенція, на відміну від шляхти, втратила симпатії автора на пару з духівництвом. Обидві ці групи він характеризував як недолугі й фанатичні у своїй « темноті » 155. Як і в Грушевського, злам у ставленні Липинського до історичної інтелігенції опосередковано пов’ язано зі зміною його політичних поглядів. У « Листах до братів-хліборобів », надрукованих 1926 року, він обвинуватив інтелігенцію, під якою мав на увазі головно діячів українських соціялістичних партій, у розколі нації й руйнуванні України156.
Протягом революції Грушевського і Липинського розчарувала роль, яку в революційних подіях відіграла інтелігенція. У результаті вони переглянули свої погляди на її значення в українській історії взагалі, але ревізія ця була різною. Липинський ще більше переконався у чільній ролі української шляхти в повстанні Хмельницького, а Грушевський, як і в народницькі часи, повернувся до ідеалізації народних мас, зображуючи їх колективним героєм української історії.
Досі йшлося про ті моменти в поглядах Грушевського на стосунки мас і еліти, у яких його народницький дискурс не лише не суперечив національному дискурсові, а й, навпаки, радше посилював його. Це випадки, коли інтереси народних мас збігалися, на думку історика, з інтересами української нації взагалі. Однак історія Хмельниччини сповнена прикладів, коли інтереси мас і нації, вочевидь навіть для Грушевського, суперечили один одному, й історик мусив вибирати між ними. Він дедалі більше завважував їх в останніх, « совєтських » томах « Історії », і в результаті, коли дії мас було спрямовано проти національних інтересів України, хоч-не-хоч ставав на бік владних верств, а не народних мас. У таких випадках Грушевський як національний історик брав гору над Г рушевським-народником.
Бажання Грушевського примирити, якщо не гармонізувати, свої народницькі й національні погляди дуже добре видно з його аналізу масової еміграції українців після Зборівської угоди 1649 року за московський кордон у Слобідську Україну. Від самого початку своєї наукової кар’ єри він уважав це явище знаковим чинником в історії Хмельниччини, а Віктор Юркевич, один із його найкращих учнів совєтського часу, навіть написав дисертацію про цю проблему. У статті 1898 року Грушевський пов’ язав початок еміграції з розчаруванням народу в козацьких ватаж
21 * 323