Частина перша. Нація т а імперія
сформулювати і поширити нову західну ідеологію та приборкати головних опонентів- російську православну церкву і дедалі численніших старообрядців. Київські прибічники Петра, зокрема головний царів ідеолог Теофан Прокопович і фактичний очільник російської церкви Стефан Яворський, походили з Гетьманщини. До 1654 року ця територія перебувала під польською владою, і саме там в останні десятиліття XVI сторіччя почала розвиватися модерна концепція національної ідентичносте. Там зазвичай уживали означення « російський »( згеленізований прикметник від « Русь ») щодо місцевого українського населення, і там уперше в східнослов’ янському світі було сформульовано ідею нації як чогось відмінного від держави( владна еліта Речі Посполитої була переважно католицькою за релігією і польською або литовського за національністю). Саме у зверненні до українців, чию лояльність Пьотр І намагався забезпечити після повстання гетьмана Івана Мазепи, вперше в царських прокламаціях зринуло слово « отечество ». Прагнучи здобути прихильність імператора після Полтавської битви( 1709), яка стала катастрофою для Мазепи і його союзника шведського короля Карла XII, Прокопович та ще дехто з київських ченців готові були перенести свою « Росію » з дніпровських круч на берег Неви і допомогти імперії з новою ідентичністю. Не дивно, що синів Малоросії( як називали Східну Україну в Російській імперії) ми бачимо серед найактивніших « націєтворців » у Росії XVIII століття. Імперсько-національна ідентичність, розвитку якої вони прислужилися, природно охоплювала і їх з їхньою батьківщиною, перетворюючи російську національну свідомість XVIII сторіччя на складне плетиво не лише національних й імперських лояльностей, а й лояльностей велико- та « малоросійських » 2.
Наприкінці XVIII століття більшість українських земель належала до імперії Романових. Лише Галичина, Буковина та Підкарпаття залишилися під владою Габсбурґів, а решта українських теренів- від Луцька і Кам’ янця-Подільського на заході до Харкова на сході- перебували в межах Російської імперії. З погляду націєтворення ці терени інколи поділяють на чотири великі групи, що, попри спільний етнокультурний характер, відрізнялися історичним розвитком, політичною традицією і соціяльною структурою. Перший реґіон, Лівобережна Україна, або ж Гетьманщина, до 1780-х років належав до автономної козацької держави, і лише він відповідав критеріям « давньої » нації( за дефініцією Андреаса Капелєра): осібної етнічної групи зі своєю історією державности, самостійною політичною та культурною традицією і власним панівним кла
30