Частина друга. Нація і клас
Грушевський вірив, що такий час настав. Він зробив важливі зміни у нових виданнях « Очерка истории украинского народа », які з’ явилися 1906 й 1911 року,- розширив характеристику Хмельницького і дав психологічний портрет гетьмана. Він описував його як « опитного и искусного воина и человека вообще очень талантливого, но импульсивного, без большой видержки и настойчивости. Даровитий полководец, гениальний, можно сказать, администратор, искусний политик-дипломат, он не способен бил к созданию и последовательному проведенню планов, далеко идущих в даль будущего, тем более что и сам он не возвишался над уровнем политических и общественних воззрений виростившей его среди »% г. Згодом Грушевський представив Хмельницького лідером цілого українського народу. Коментуючи промови Хмельницького у Переяславі на початку 1649 року, він написав в одному з доповнень до оригінального тексту « Очерка »:
Трудно без волнения следить за подьемом политической и общественной мисли у зтого даровитого человека, олицетворявшего в себе современное ему украинское общество, весь украинский народ, неожиданно вирвавшийся из связивавших его векових пут политического, жономического и национаяьного порабощения, с восторгом и смятением созерцавший открмвавшиеся перед ним горизонти и открьівавшего в них возможность совершенно нових, немислимих перед т е м общественних и политических отношений *}.
Гетьман, якого раніше Грушевський ладен був засудити за нехтування і зраду інтересів народу, тепер виступав у його працях як справжній представник того самого народу. Чи викликана ця зміна досвідом Грушевського під час і після революції 1905 року? Чому саме тоді Грушевський відкинув свої раніші погляди, ніби Хмельницький представляв козацтво або навіть закриту старшинську верству, і погодився з баченням Володимира Антоновича? Хай там як, немає сумніву, що протягом 1900-х років погляди Грушевського на це питання зазнали глибокої зміни, а на його первісні оцінки Хмельниччини вплинули елементи романтичного й старого народницького підходу.
Українське національне відродження, одним із найавторитетніших вождів якого в ході 1905 року став Грушевський, прагнуло власної історичної законности і власних героїв. Історичний наратив, який Грушевський пропонував « пробуджуваній » нації, дуже відрізнявся від його народницьких праць 1890-х років. Тепер українська історія поставала не історією зради народних мас їхніми елітами, а історією спільної бо-
306