Розділ 5. Повернення у революцію
вами « лихих » московитів, йому важко було, особливо в популярних творах і політичних статтях, цілком уникнути цієї тенденції. Цікава прикмета його творів на цю тему- вживання « цивілізаційних » аргументів. У наступі на імперську націю Грушевський використовував пари Схід- Захід та Европа-Азія, де Захід і Европа передбачали позитивні якості, а Схід і Азія- неґативні. У цій системі координат українці були набагато ближчими до західних європейських цінностей, ніж росіяни.
Така інтерпретація російсько-українських стосунків найвиразніше проявилася у статті Грушевського « Наша західня орієнтація »( 1918). У ній він наблизився до формулювання нової схеми української історії, особливо наголосив роль варягів в історії Київської Русі, представив Московію головною спадкоємицею візантійської традиції на Русі і заявив, що після занепаду Київської держави українці розвивалися під впливом ідей і практик, які йшли з Заходу44. Статтю було написано після більшовицького наступу в січні 1918 року та німецького походу в Україну навесні того року. У пізніших працях Грушевський відмовився від такої інтерпретації, хоча його « західна орієнтація » чітко проявилася в совєтських томах « Історії », у яких він не лише називав козацьку старшину представниками європейської культури і характеризував московських чиновників як варварів, а й відзначав скромну участь України в культурному житті католицького й протестантського світу- одну з головних, на його думку, вад української історії45.
У IX томі « Історії », який охоплював добу Хмельницького від 1650 до 1657 року, Грушевський особливу увагу приділив Переяславській раді й козацько-московській угоді 1654 року- засадничому моменту російсько-українських стосунків, у якому сходилися український і російський історичний наративи. Тут Грушевський вів лінію своїх політичних статтей 1917 року. У статті « Звідки пішло українство і до чого воно йде » він заявив, що в часи Переяслава Україна була незалежною державою з власною політичною структурою і московський уряд толерував фактичну незалежність гетьманської держави, але тільки як тимчасове явище46. Оглядаючи праці попередників, історик став на бік Миколи Костомарова проти Ґеннадія Карпова, наполягаючи, що переяславські перемови закінчилися угодою двох сторін, а не просто підпорядкуванням козацької держави московському цареві, як уважав Карпов47. Питання про існування 1654 року угоди між козаками та царем мало виразні політичні імплікації, адже, даючи на нього ствердну відповідь, українські діячі могли покликатися на те, що московська влада пору
297