Розділ 5. Повернення у революцію
рії » він інакше підійшов до інтерпретації того самого джерела і цього разу, вслід за Олександрою Єфименко, прочитував щоденники як розповідь очевидця про вигоди, що їх українські народні маси здобули, звільнившись від соціяльного й національного гніту передреволюційних часів17.
Коментуючи розповідь Павла Алепського про життя в Україні 1654 і 1656 року, Грушевський писав: « З другої сторони як представник віками поневоленого народу він незвичайно живо відчув красу сеї героїчної доби в життю Українського народу: патос революції, народнього повстання, боротьби за визволеннє, повної жертв, самовідречення й ідеалізму. Тим часом як не тільки для Поляків і тих хто дивилися через їх призму, але й для Мусульман і для Москалів( хоча з політики вони підтримували козаків) і козаки і взагалі українські маси були все таки не більше як збунтовані невільники- не вважаючи на всі акти героїзму, військового хисту і т. д.,- для сього малокультурного Араба се були носії найвищих людських прикмет, борці за найдорожчі кожній людині мрії визволення. Він з насолодою дихає сим повітрєм свободи, відчуваючи весь траґизм сього нетрівкого балянсування між її вживаннєм і розплатою смертю за неї і всіми иншими страхами війни і неволі. Його завваження на тему сього щастя визволення і тих жертв якими воно купувалося нераз дивують тонким відчуваннєм, так що воно глибоко вражає сучасного читача. Навіть в українській літературі ми не знаходимо такого безпосереднього ентузіязму; нічого подібного до кислих рефлексій якого небудь“ Самовидця” що незадоволено рахує шибки, розбиті під час сього великого пожару » 18.
В останніх томах « Історії » Грушевський пов’ язував термін « революція » передусім з ідеєю визволення. Чи у XVII, чи у XX столітті революція мала визволяти від соціяльних і національних утисків. Соціяльний складник в аналізі істориком революції, який чітко проявився у статті 1898 року, панував і в його працях совєтського часу. Але тепер він трактував революцію набагато ширше, ніж у 1890-х. З одного боку, революція, на думку Грушевського, і далі була досягненням « Революційного Українського Народу », а керманичі повстання на чолі з Хмельницьким і далі « не хотіли тої революції » і « цілком не здібні були порахуватися з її значіннєм і наслідками » ^. З другого боку, він більше не відділяв революцію від особи Хмельницького та його споборників, навпаки, представляв їх як очільників революції. Хмельницького він зобразив лідером, якому « довелося першому зібрати нагромаджені і не порушені ще засоби
19 * 291