Розділ 4. Червона Україна
і замах на класовий характер совєтської влади( скинення диктатури пролетаріяту і відновлення в Україні буржуазного ладу). Ці загальні формулювання було деталізовано в цілому списку « злочинів », інкримінованих Грушевському після арешту, серед яких фігурували керівництво підпільною організацією, що готувала збройне повстання проти радвлади, та підтримка таємних зв’ язків з ворогами СССР за кордоном. Контакти історика з європейськими і західноукраїнськими науковцями стали доказом проти нього та його колеґ. 1934 року в Москві чекісти допитували Грушевського вже як члена Російської національної партії, ще однієї сфабрикованої ДПУ підпільної організації, членам якої приписували контакти з фашистською Німеччиною й наміри скинути совєтський режим224.
Ці та раніші обвинувачення ДПУ проти Грушевського дуже відрізнялися від офіційної оцінки його політичних поглядів 1929 року, коли історика вважали за « сменовеховца », який штовхає владу до рішучішої українізації, але виступає проти інтервенції чи громадянської війни в Україні, бо вважає, що за наявних обставин лише совєтська влада може Гарантувати незалежність і культурний розвиток України. Справа ДПУ на Грушевського свідчить, що за короткий час, між 1929 і 1931 роком, політика спецслужб кардинально змінилася. Спершу переслідуючи уявних ворогів режиму на підставі обвинувачень, які бодай почасти відповідали дійсності, згодом вони почали висувати сфабриковані звинувачення, що відбивали лише політичні цілі режиму225.
Ключ до розуміння зміни совєтського дискурсу 1920-х- початку 1930-х років- повний контроль з боку партії, над публічною сферою, де колись взаємодіяли конкурентні голоси, а тепер їхній масштаб і спрямування визначала партія. Як показали статті про ювілей Грушевського 1926 року і нападки на нього у 1931-му, і позитивні, й неґативні публікації спершу схвалила влада. Повністю контролюючи публічний простір, визначаючи не лише що казати, а й що не казати, режим міг перетворити дискусію в пресі на майданчик, де озвучували лінію партії, нищили ворогів і сприяли суспільній істерії та полюванню на відьом.
В офіційних дискусіях з політичних чи наукових питань висловлюватися могли, як засвідчила відповідь Шумського Грушевському восени 1926 року, тільки члени партії. Режим намагався також контролювати всі незалежні голоси і пізніше повністю їх ліквідував. Доля Грушевського та його колеґ з ВУАН дає чимало таких прикладів. 1926 року влада занесла до чорного списку Михайла Могилянського за опубліко
18 * 275