Розділ 4. Червона Україна
турну українізацію громадської сфери, питання, хто- комуністи чи націоналісти- є справжніми оборонцями української культури, стало важливою темою комуністичного дискурсу. У червні 1926 року у довгій промові на засіданні ЦК АКСМУ Затонський розглянув це питання в дусі совєтської діялектики: « Коли хто пробує тепер освітлювати справу так, що більшовики, провадячи соціяльну боротьбу, не цікавилися національною справою і стояли осторонь будівництва України, а тільки Винниченко, Грушевський та інші тримали в своїх руках ідею національного відновлення- так це брехня. Це ревізія не гірша як ревізія соціяльної природи [ Центральної ] Ради. Діялектика життя в тому, що фактично ті самі червоногвардійці, що ненавиділи Петлюру і разом з ним усе українське, ті самі, що за Муравйова мало не розстріляли Скрипника й мене- вони, а не Грушевські, будували Радянську Україну.... Об’ єктивно- хіба не мурав’ йовці, що мало мене не розстріляли, хіба фактично не їхніми руками збудовано можливості розвитку української культури?» 118. 1918 року, коли Київ зайняли частини Красної ґвардії Міхаіла Муравйова, товариші по боротьбі мало не розстріляли Затонського тільки за те, що він заговорив на вулиці українською мовою. У 1926-му, стараючись перебрати контроль за процесами українського відродження та змарґіналізувати Грушевського й українських національних діячів, Затонський використовував його повернення як доказ визнання ним правильности партійної політики119.
Святкування ювілею Грушевського відбулося на піку кампанії українізації, яка вступила у нову активну фазу після травневого пленуму ЦК КП( б) У 1926 року. З моменту ювілею веде відлік майже дворічний період, коли влада підтримувала наукові почини Грушевського, хоч і не давала йому брати діяльнішу участь в політичному й культурному житті України120. На ювілейному засіданні 3 жовтня 1926 року в актовій залі Київського університету Грушевський виступив із промовою, у якій підсумував головні елементи своєї наукової, культурної й національної програми121. Свій ювілей він розглядав як перемогу української ідеї. Він наполягав на тяглості української наукової традиції від дореволюційних до совєтських часів і дякував владі за створені умови для успішного розвитку української науки й культури, однак не шкодував про те, що очолював Центральну Раду, і не запевняв у лояльності режимові. Не дивно, що присутні сприймали ювілей Грушевського як свято української науки, а не як апотеозу комуністичної партії чи совєтської влади122.
251