Частина друга. Нація і клас
трі підтримували українізацію. Його непокоїло, що голоси поборників великоруського шовінізму і великодержавницької зверхности лунали не лише в приватних розмовах і білоемігрантських публікаціях за кордоном, а й у всесоюзному раднаркомі. Він особливо нарікав на високопоставлених московських діячів Юрія Ларіна й Авєля Єнукідзе, які неґативно оцінили національну політику в Україні на засіданні раднаркому у квітні 1926 року. Боронячи українізацію і виступаючи проти панування російської культури в Україні, Грушевський приєднався до таких українських комуністів, як письменник Микола Хвильовий, котрий різко критикував культурну політику центру102. Промовами Ларіна та Єнукідзе незадоволені були й українські можновладці, зокрема Микола Скрипник, тоді нарком юстиції в українському уряді103. Викладаючи своє бачення українського культурного розвитку, Грушевський, імовірно, очікував, що його почують і підтримають українські керівники104. Якщо так, то він гірко помилявся.
Невдовзі після публікації статтю Грушевського розгромив колишній член Центральної Ради й ідеолог незалежної Української комуністичної партії Андрій Річицький( Анатолій Пісоцький), який висміяв стурбованість Грушевського майбутнім українізації і заявив, що дзвін російського великодержавницького шовінізму не може лунати, бо його розбила Жовтнева революція105. Не стало приязнішим до Грушевського і керівництво владної більшовицької партії. Головна догана історикові прозвучала в листопаді 1926 року в промові наркома освіти Олександра Шумського104, який критикував головно Миколу Хвильового й поетів-неокласиків107, а про статтю Грушевського сказав, що авторові слід було обмежитися царськими заборонами на українську культуру і своєю боротьбою проти них. На думку Шумського, Грушевський не мав права проводити тяглість між політикою царської Росії та совєтським урядом у Москві. А так він ніби відвертає симпатії від Москви, столиці Союзу і центру світового пролетарського руху. Тавруючи статтю як спробу здискредитувати совєтську владу й СССР, нарком засумнівався у щирому бажанні Грушевського працювати на справу соціялістичного будівництва в Україні108.
Важко сказати, наскільки сам Шумський вірив у звинувачення, які висував Грушевському. Врешті-решт, у листопаді 1926 року він уже втрачав позиції головного комуністичного ідеолога України, а Сталін інкримінував йому націоналістичні ухили від партійної лінії. Нападки Шумського на Хвильового, якого він раніше захищав від політичних
248