Розділ 4. Червона Україна
У листі до Студинського Грушевський визнавав, що його особливо розгнівала спроба празької групи відігравати роль всеукраїнського наукового центру93. В іншому листі, зміст якого став відомий ДПУ, він писав: « Я ціню наукову роботу закордону, але рішуче осуджую всяке політиканство в ній, звернене проти Україн. Рад. Республіки, з котрою звязана наша наукова будучина. Чеський уряд годує українських емігрантів в Празі і не пускає їх на Підкарпатську Україну( де якраз потрібні українські сили і школи)- щоб вона не псувала чехізації і русифікації цієї нещасної країни, а еміграція кадить чеському уряду, величаючи як великого протектора української культури, і свідомо покриває перед світом чеське лукавство супроти Підкарпатської України і кривду свого народу » 94. Немає сумнівів, що давні суперечки Грушевського з празькими емігрантами, обурення їхніми науковими претензіями вплинули на його рішення співпрацювати з владою та засудити празький з’ їзд. Влада, своєю чергою, сподівалася, що заяви Грушевського принесуть їй прямі політичні дивіденди. Справді, його становище в академічному світі й тісні контакти зі Студинським, який тоді очолював НТШ у Львові, вплинули на відмову цієї організації брати участь у з’ їзді, але українська інтелігенція в Україні переважно зігнорувала виступи Грушевського, вважаючи, що він змушений був зробити це під тиском влади9’.
Публічні заяви Грушевського на підтримку урядової політики в академічних справах упродовж перших місяців 1926 року ввели його у сферу совєтського громадського життя, чого він прагнув від моменту повернення в Україну. Тоді високі посадовці пообіцяли консультуватися з Грушевським з довколаполітичних питань, зокрема про планування республіканського бюджету, будівництво Дніпрельстану, інших суспільно важливих проблем96. Його опоненти у ВУАН підозрювали, що його плани далеко виходять за межі чистої науки і великою мірою стосуються політики. Владна підтримка, яку Грушевський знайшов у Харкові у декого з колишніх боротьбистів, і рішення партії підтримати його кандидатуру на посаду президента академії, теж справляли враження, що його громадська, якщо не політична, кар’ єра досі стоїть на черзі дня97.
Улітку 1926 року, коли стосунки Грушевського з владою були особливо тісними, він спробував на власний розсуд вийти на публічну сцену, надрукувавши в журналі « Україна », що його він редаґував, статтю про культурну політику в Україні. Стаття під назвою « Ганебній пам’ яті » відгукувалася на п’ ятдесяту річницю Емського указу 1876 року, яким у Російській імперії було заборонено україномовні видання98. У ній Гру-
245