Частина друга. Нація і клас
обрали головою секції української історії, відповідальним, зокрема, за вишкіл аспірантів. Протягом порівняно короткого часу він доточив до своєї секції цілу мережу історичних установ, зокрема історичну секцію колишнього Українського наукового товариства й численні наукові комісії. На середину 1920-х років історичні установи Грушевського стали головним центром історичних досліджень в Україні й правили за приклад іншим академічним і марксистським науковим інституціям. Коли йшлося про його наукові проекти, Грушевський, як завжди, не знав утоми. Він повернувся до роботи над « Історією України-Руси », був головним редактором наукового журналу « Україна », редагував численні збірки статтей про українську культуру, літературу, політичну думку й історію, що їх видавали різні секції його академічної « імперії ». Він творив дива пристосування до нових умов наукової праці в Совєтській Україні, яку фінансувала й контролювала більшовицька бюрократія. Досвідчений науковець, добре знайомий з атмосферою імперських російських і австрійських університетів, обернувся вправним совєтським адміністратором, здатним « вибити » у влади додаткове фінансування, штатні посади чи приміщення. Про такі справи він часто-густо домовлявся з владою у Харкові, минаючи президента й офіційне керівництво академії. Безсумнівно, ця тактика додавала у його стосунки з академією ще більшої напруги69.
Як вплинув досвід, здобутий Грушевським у Совєтській Україні, на його політичні погляди й настанови? Відповідь на це питання ускладнює той факт, що в умовах більшовицького режиму у Грушевського дуже мало було нагод відкрито висловлювати свої думки. Трохи світла на еволюцію його поглядів кидають його листи до іноземних адресатів. Ще одне джерело інформації- звіти тих, від кого він намагався свої погляди приховати,- інформаторів і секретних агентів ДПУ. Інформація з двох таких різних ресурсів дає змогу більш-менш точно з’ ясувати тогочасні політичні переконання Грушевського.
У перші місяці після повернення Грушевський запевняв адресатів, що не шкодує про свій крок, і казав не вірити чуткам, нібито все навпаки. Це читаємо в листі до Починка, у численних листах до Студинського70. Грушевський вітав політику українізації, яка, писав він Студинському, « ведеться доволі твердо, і хоч з великими труднощами, але торує собі дорогу » 71. Українізація, що її комуністи формально розпочали у квітні 1923 року з метою зміцнити більшовицький режим в Україні, сприяла посиленню культурницької роботи, яку Грушевський мислив
240