Розділ 3. У пошуках національної парадигми
ня, а українське суспільство почало усвідомлювати « небезпеку видимої національної смерти » 102. Попри набагато збалансованіший виклад « перехідного » періоду, неґативна оцінка Грушевським польського чинника залишилася однією з головних прикмет його загальної інтерпретації українського минулого.
Проблеми, з якими зіткнувся Грушевський, утверджуючи українську історичну парадигму в стосунках з її польською конкуренткою, різнилися від викликів, що їх кидав українській історіографії імперський російський наратив. Тут головним завданням історика було розмежувати минуле та сформулювати українську заявку на право власности щодо багатьох важливих епізодів імперського історичного наративу. У випадку з Польщею завданням було не так представити українську історію осібним процесом, окремим від польського ґранд-наративу( це вже зробили попередники), як дати українській національній еліті відчуття рівности у стосунках з історично панівним і культурно набагато вестернізованішим сусідом, який вирвався далеко вперед на шляху націєтворення. Розв’ язуючи цю проблему, Грушевський ішов услід багатьом українським історикам XIX століття.
Витоки української відповіді на теорії про позитивну роль польського врядування можна знайти в « Історії Русів ». Анонімний автор цього доводив, що козацтво створили не поляки, а Наддніпрянщину заселили не польські королі, а руські люди103. Активну участь у дискусії з польськими історичними концепціями брав Микола Костомаров. Він заперечував твердження польських опонентів про належність українців до тієї самої нації, що й поляки104, і дуже критично реаґував на думку, ніби Україна мала користь з польського врядування, доводячи, що воно жодним чином не покращило умови життя народних мас105. Володимир Антонович теж різко критикував популярну серед польських істориків інтерпретацію польсько-українських стосунків як відносин цивілізованої й толерантної польської держави та грубого й бунтівливого українського селянства, яке не розуміло, що завдячує великодушному урядуванню своїх панів106. Але головним попередником Грушевського у критиці польських історичних мітів був Михайло Максимович107.
В опублікованому листі 1857 року до відомого польського історика Міхала Ґрабовського Максимович полемізував із його твердженням, ніби польська влада заселила українські території, спустошені татарською навалою. Максимович уважав, що польський період в історії України( як уже сказано, для нього цей термін означав лише Наддніпрянщину)
191