Частина перша. Нація т а імперія
української державности87. Отже, 1904 року Володимир і його доба здавалися Грушевському важливими передусім як апогей у розвитку української держави. Порівняно з його інавгураційною лекцією у Львівському університеті 1894 року така оцінка тієї доби свідчила про великий злам у інтерпретації української історії. Вона віддалялася від народницьких принципів, що їх історик сповідував десять років перед тим88.
Хоча Грушевський не цілком відкинув погляди своєї юности, він готовий був суттєво змінити наголоси в інтерпретації княжої доби. 1894 року він не розрізняв роль своєї й іноземної держави і стверджував: « свій чи чужий, він [ державний устрій ] ніколи чи майже ніколи не був витворений відповідно ним [ народом ], і громада з урядом стояли один проти одного не тільки в період давній » 89. Згодом він уже чітко розмежовував владу своєї й іноземної держави. « Тим часом з національного становища,- писав Грушевський в « Ілюстрованій історії України »( 1912),- багато значило, що ся державна самостійність боронила наш нарід від поневолення його иньшими народами і від використовування наших сил економічних і культурних для розвою і зміцнення культури якоїсь иньшої державної, пануючої народности » 90. Тепер він уважав, що доки державою керують місцеві еліти, вони використовують наявні ресурси, зокрема й для розвитку національної культури, яка служить інтересам народних мас91. Отже, ставши на загальнонаціональну позицію, Грушевський зумів узгодити( якщо не цілком згармонізувати) інтереси еліт і народних мас, а також зреабілітувати державу в рамках народницького дискурсу як інституцію, що служить інтересам мас, захищаючи їх від іноземних утисків і розвиваючи національну культуру92.
Це наголошення Грушевським ролі національного чинника в українській історії допомогло зробити Володимира Великого героєм націоналізованого історичного наративу, адже тепер його можна було представляти будівничим не лише держави, а й нації. На думку історика, Володимирові вдалося сконсолідувати різні частини величезної Київської держави, попервах зібрані докупи силою зброї, зміцнивши політичні, правові та культурні зв’ язки93: « Ріжні землі й племена звязала разом не тільки династична звязь- спільний рід княжий, і спільна дружиння верства, що розтікала ся з Київа по всіх тих землях, а з нею спільне київське право й порядок, що розносили й заводили по всіх землях княжі намісники, урядники й суді. Звязала їх також і спільна віра і церков, і спільна єрархія( духовенство), підвластна київському митро-
188