Вступ
формуватися після здобуття московським урядом східноукраїнських і східнобілоруських земель у другій половині XVII століття, а відійшов у минуле( принаймні на офіційному рівні) разом із кінцем правління Романових і революційним вибухом 1917 року. Революція поклала край імперській Росії і підірвала концепцію трискладової російської нації.
Демонтаж інституційної, інтелектуальної і духовної спадщини імперії почався, однак, не з більшовицької перемоги 1917 року і не нею закінчився. Імперія впала внаслідок краху панросійського проекту XIX і XX століття, який намагався витворити модерну російську націю на основі російської, української і білоруської етнічних груп. Імперська російська держава зазнала невдачі, намагаючись асимілювати українське селянство і перетворити його на росіян. Ця невдача- результат розвитку українського національного проекту, якому протягом революції та перших пореволюційних років вдалося перетворити більшість малоросійських селян на українців. Схожим шляхом пішли білоруси, залишаючи будівничим модерної російської нації лише великоросійське ядро. Імперська російська влада, яка досить рано усвідомила небезпеку розколу « загальноросійської народносте », намагалася запобігти розвиткові українського руху. Двічі в другій половині XIX сторіччя влада силкувалася зупинити ширення « підривних » ідей у Південно-Західному краю( як тоді називали українські губернії імперії), забороняючи україномовний друк. Ці заходи виявилися марними. Зусилля русифікувати українське селянство через освітню систему були доволі слабкими, їм бракувало ресурсів і послідовности з боку уряду. Мало того, офіційна кампанія проти набагато очевиднішої небезпеки- польського впливу в центральній Україні, на Волині та Поділлі- потребувала допомоги українофільської інтеліґенції, а тому врешті посилювала український рух у цих регіонах5.
Коли тиск на українських діячів у підросійській Україні посилювався, вони перебиралися в сусідню Австро-Угорщину, де габсбурзька влада набагато толерантніше ставилася до націєтворчих зусиль місцевих русинів, як тоді називали тамтешню етнічну українську людність. Наприкінці XIX століття русинські інтелектуали в Галичині та їхні однодумці на Буковині, так само як і колеґи в Наддніпрянській Україні, розривалися між двома конкурентними національними проектами- імперським російським та українським. Іронія полягала в тому, що внаслідок заборони україномовного друку в Російській імперії українофільські націєтворчі ініціятиви перемістилися в Галичину, а це допомогло місцевим українофілам здолати москвофільський національний проект у габсбур-
16