Частина перша. Нація т а імперія
руху. На думку одного з рецензентів серії Омеляна Калитовського, антинорманізм суперечив завданням української історіографії. Його позиція зрозуміліша у світлі поглядів іншого українського діяча, Омеляна Партицького, котрий уважав, що норманізм працює на ствердження окремішнього історичного характеру України44. Якщо у Східній Україні антинорманізм задовго до початку XX століття став частиною української історіографічної традиції, то в Західній Україні його трактували як новий, контроверзійний і потенційно небезпечний ухил. Загалом кажучи, вихід « Бібліотеки » становить важливий епізод у розвитку української історіографії, адже вона виробила новий історіографічний канон, до якого поруч із Костомаровим і Антоновичем увійшли Іловайський та Линниченко.
Барвінський доклав руку не лише до видання « Руської історичної бібліотеки », а й до першого українофільського огляду української історії в Австро-Угорщині. Зусилля Барвінського створити власний наратив нарешті завершилися успіхом: 1890 року товариство « Просвіта » у Львові опублікувало його « Ілюстровану історію Руси » 45. Книжка охоплювала історію України( і російської, й австрійської територій) до другої половини XIX століття. Текст поділявся на три частини: до литовського завоювання, під литовською і польською владою та від козацької доби до XIX століття. Українофільський наратив Барвінського багато в чому завдячував попередникам-русофілам, які наголошували незалежність руської історії від польського наративу.
Хоча русофіли представляли історію Галичини як частину всеросійської історії, їхнє прочитання галицького минулого у багатьох випадках випереджало інтерпретації, що їх розвинули українофіли. Речники обох історіографічних напрямків особливого значення надавали Галицько-Волинському князівству. В очах і русофілів, і українофілів історія князівства становила важливий зв’ язок з історією Київської Русі. Влада заохочувала інтерес до княжої доби, адже належність Галичини до австро-угорської держави офіційно аргументували династичними правами Габсбурґів, нібито закоріненими в середньовічній руській історії. Інший знаковий момент русофільського історіографічного підходу, що його поділяли українофіли,- оцінка польського правління в Галичині як « темних віків » її історії. З часом русофільська історіографічна концепція, котра спершу містила великі фраґменти історії Росії, еволюціонувала до схеми, яка дуже нагадувала ту, що врешті-решт створили українофіли. Цей процес найкраще відбився у праці Теодора Ріпецького.
174