Розділ 3. У пошуках національної парадигми
також заявляла, що південноросійське питання можна було розв’ язати ще 1655 року, коли « росіяни »( цей термін охоплював і московські, і козацькі сили) перебрали контроль над Литвою і « Південною Руссю » аж по Львів і Люблін24. У багатьох моментах Єфименко розвивала традицію Миколи Костомарова означувати українців як одну з руських народностей, а щодо « націоналізації » українського минулого залишалася далеко позаду Антоновича та його школи.
Політична свобода, яку Грушевський мав в Австро-Угорщині,- один із головних чинників, які дозволили йому розвинути парадигму, що представляла українську історію як окрему царину досліджень, не лише рівну за значенням і важливістю російській історії, а й незалежну від неї. Очевидно проте, що цю справу полегшила не тільки відсутність в австрійській Галичині російської цензури, а й піднесення там масового українського руху й раніші спроби галичан створити український історичний наратив, цілком осібний від історії Росії.
У другій половині XIX століття умови для українського національного руху загалом та його історичного проекту зокрема в Галичині і Буковині були набагато сприятливішими, ніж у Російській імперії. Але й там український рух мусив боротися з прихильниками панросійського національного проекту. У 1860-х-1870-х роках молодий український рух в Галичині зіткнувся з уже розвиненою ідеологією москвофільського руху25, який переносив панросійський проект імперії Романових на галицький ґрунт. В історіографії це зробив один із передвісників москвофільського руху Денис Зубрицький, автор « Истории древнего Галичско-Русского княжества »( 1852— 1855) 26. Місію своєї історії Зубрицький пояснив у листі до Міхаіла Поґодіна 1852 року: « главним намерением писать ее било познайомить Галичан и с Русской Историей и сколько возможно и с Русским язиком » 11. Загальноросійську інтерпретацію історії розвинув Ізидор Шараневич в « Історії Галицько-Володимирської Руси від найдавніших времен до року 1453 »( 1863) 28. Автором першої галицької історичної синтези був русофіл Богдан Дідицький, який 1871 року видав « Народную историю Руси » 29. Після книжки Дідицького з’ явилася « Иллюстрованная народная история Руси »( 1890), яку написав ще один русофіл Теодор Ріпецький30.
Послідовникам українського руху(« народовцям ») якийсь час не вдавалося створити конкурентну русофільській інтерпретацію історії своєї батьківщини, тому український рух у Галичині доволі довго вдовольнявся публікаціями в галицькій пресі популярних історичних
171