Частина перша. Нація т а імперія
більших потреб українства в окремому історичному наративі, лише почасти пояснюється вимогами його успішної адміністративної кар’ єри. Багалій був ректором Харківського університету, членом Державної ради Російської імперії, ще й очолював Харківську міську думу. Все це забирало багато часу й енергії, проте він знаходив можливість працювати над підручниками з російської історії21.
Очевидно, нехіть Багалія братися за підручник з української історії слід поставити на карб атмосфері ворожости до української науки в російських університетах в Україні. Науковці, які працювали над українською історичною й літературною тематикою або ж яких влада підозрювала в симпатіях до українського національного руху, наражалися на кар’ єрні й посадові перешкоди. Одиноким способом зробити університетську кар’ єру і займатися українськими студіями було подавати їх як частину російських студій. І Антоновичу, і Багалієві це цілком вдавалося- вони обіймали посади в Київському і Харківському університетах відповідно22. Отже, Багалій належав до українських істориків, які й далі працювали в рамках загальноросійської історичної парадигми. Він не просто брався головно до тем з історії України,- його самоідентифікація як українського історика виявлялася ще й у тому, що він розвивав костомаровський федералістський підхід до російської історії й схилявся до « областнической » школи в російській історіографії, яку пов’ язували з іменами Афанасія Щапова і Володимира Антоновича, на відміну від школи « централістської », яку представляв Сєрґей Соловйов, а в історіографії історії України- студент Соловйова Ґеннадій Карпов23.
Можна сміливо припустити, що якби не заборона викладати українською мовою й видавати відповідні підручники, створення українського національного наративу відбулося б набагато легше, а відокремлення російського й українського історичних наративів- набагато швидше. З другого боку, не варто думати, ніби в таких умовах усі українські історики працювали б саме в рамках національної історії. Врешті-решт, праця Єфименко демонструє, що й після виходу книжки Грушевського українську історію можна було подавати як частину всеросійського наративу. Попри назву книжки- « История украинского народа », Єфименко розглядала українську історію як історію південної Русі, отже, як частину всеросійської історії. Слово « Україна » вона вживала здебільшого на означення східноукраїнських козацьких територій і вважала українську мову простонародним діялектом російської. Вона
170