Частина перша. Нація т а імперія
націю й історію визнають у світі, тільки коли буде опубліковано її багатющі історичні документи5. Цим намірам неабияк сприяла діяльність Володимира Антоновича в Київській археографічній комісії, яка видавала багатотомну серію документів « Архив Юго-Западной России » 6. Та час міняється, і на початку 1890-х років лідери українського руху вже усвідомлювали, що на новому етапі розвитку цього руху потрібні не просто нові збірки документів, а нова синтеза української історії.
Той самий Драгоманов тепер критикував Антоновича та його школу за те, що вони уникають у своїх працях оцінювати історичні факти, і закликав писати синтези, які не фокусуються на одній лише козаччині, а розглядають українське минуле в контексті європейської історії7. Новий наратив, стверджував він, мусить виходити за національні й конфесійні парадигми- натяк на те, що українську історію інтерпретували переважно як боротьбу між православною Руссю й католицькою Польщею- і охоплювати широкий спектр питань. Драгоманов писав: «... Треба оглянути історію нашу сукупно в усі її доби: княжо-городську, феодальнолитовську, пансько-польську, козацьку, царсько-російську( з виділом цісарсько й конституційно-австрійським)- і в усяку з цих діб звернути увагу на зріст чи упадок людності, господарства, порядків і думок громадських і державних, освіту, пряму чи косу участь українців усяких класів чи культур в історії й культурі європейській » 8.
Потребу в новій синтезі української історії усвідомлювали й дослідники з кола Антоновича, хоча вони менше наголошували європейський контекст. Антоновичів студент Антін Синявський, чиї політичні переконання сформувалися під впливом Драгоманова і який відіграв головну роль у « рекрутуванні » Грушевського до українофільського руху наприкінці 1880-х років, писав у львівській газеті « Зоря » 1891 року: « Нам бракує повної історії русько-українського народу, всіх його земель, України, Галичини, Буковини й Руси Угорської. Вона мусить відповідати сучасному зросту нашого національного самопізнання, розповідати нам про долю нашого народу з нашого ж погляду. Тепер же більшість мусить дивитися на свою історію через польські та російські тенденційні шкла » 9. Борис Грінченко у листах до Драгоманова також закликав писати загальні огляди української історії і наголошував важливість національного пробудження народних мас, а про національну ідентичність українського селянина завважував: « Історії своєї він не знає та й не може знати: наші патріоти її досі не спромоглись написати, а переказів самих не стає, та й ті вже забуваються, а подекуди так
166