Великий переділ: Незвичайна історія Михайла Грушевського Velykyi_peredil_Nezvychaina_istoriia_Mykhaila_Hrus | Page 167

Розділ 3. У пошуках національної парадигми
половині XIX століття українська історіографія часто обмежувалася
допоміжною роллю щодо російської історіографії, яка опонувала
польським претензіям на Правобережну Україну, Михайло Максимович,
Микола Костомаров і Володимир Антонович заклали підґрунтя нової
синтези української історії. Було поставлено під сумнів концепцію
східнослов’янської єдности і стверджено тяглість української історії,
зроблено спробу залучити до нового наративу такі віддалені землі, як
Галичина4. Однак жодну з цих тез не було вповні розвинуто й науково
арґументовано, тож українську історію й далі не вважали повноправним
академічним предметом.
Підхопити працю батьків-засновників української історіографії
та відповісти на виклики, які постали перед нею в добу національного
«пробудження», через створення національного наративу української
історії випало Михайлу Грушевському. Цей розділ присвячено проце­
су, принципам і методам конструювання українського національного
наративу. У першому підрозділі я аналізую умови, в яки х цей проект
розвивався на зламі століть: перешкоди в підросійській Україні та
сприятливі обставини в Галичині. У другому підрозділі йтиметься про
сурядний термін «Україна-Русь», який попервах уживали на означення
українського національного наративу. Я досліджую способи, за допомо­
гою яких було встановлено тяглість української історії, а в ході дискусії
про періодизацію українського минулого структуровано новий наратив.
У третьому підрозділі йтиметься про те, як Грушевський розвинув і за­
провадив у науковий обіг історичну парадигму, яка дозволила йому з
української минувшини зробити національний ґранд-наратив - історію
становлення, занепаду й відродження нації. В останньому, четверто­
му підрозділі показано, як Грушевський розглядав історію українських
козаків та як домодерну історичну мітологію було адаптовано для цілей
національного наративу.
Шлях до нового наративу
Після Миколи Маркевича українські історики не писали загальних
оглядів української історії. Одна з причин цього полягала в тому, що чи­
мало українських дослідників, як і їхніх західно- та східноєвропейських
колеґ, працювали над пошуком і публікуванням історичних джерел, часто
коштом їхньої інтерпретації. Михайло Драгоманов озвучив переконання
багатьох українських істориків 1870-х років, сказавши, що українську
165