Розділ 2. Делімітація минулого
попередників у формулюванні українських зазіхань на києворуську добу, зокрема Максимовича й Антоновича213. Інші, окреслюючи суть « концептуальної революції » Грушевського, воліли не згадувати про його претензії на Київську Русь214. Хай там як, у широких колах східноєвропейських істориків Грушевський відомий передусім завдяки « передачі » Київської Русі українському історичному наративу. Таку оцінку його внеску в українську історіографію висловив його старший колеґа Дмитро Багалій. У 1920-х роках він завважив, що історична схема Грушевського не є цілком його власним винаходом, але і далі пов’ язував її з ім’ ям історика та засвідчував свою підтримку « схеми Грушевського », попри нападки марксистських критиків і тиск влади215.
Як, беручи під увагу ці протилежні погляди, слід оцінювати справжній внесок Грушевського в дискусію, що почалася задовго до його народження? По-перше, претензії Грушевського на києворуський період були абсолютними. На відміну від попередників, його не задовольняла частина києворуської спадщини, він хотів усе: для нього давньоруський період становив уже не частину всеросійського наративу, а окремий самостійний наратив. По-друге, Грушевський був визнаним авторитетом у галузі давньоруської історії, компетентнішим за всіх тогочасних авторів загальних історій Росії. Зважаючи на дуже високий статус науковця, його висновки не можна було просто так зіґнорувати чи відкинути.
Виняткова заявка Грушевського від імені України на Київську Русь залишала російську історію без точки відліку, і саме спроба вийняти наріжний камінь із підмурівку російської імперської парадигми викликала найбільший вогонь критики на його адресу. Дуже важливу роль у відкиданні та дискредитації парадигми східнослов’ янської історії Грушевського зіграли українські історики, котрі сповідували « малоросійські » переконання. Філевич, Аинниченко та Стороженко стояли в аванґарді розпочатої Грушевським історіографічної та політичної дискусії, яка порушувала питання, чи не є ціла суперечка внутрішньою українською проблемою. Тією мірою, якою історіографічні дебати відбивали розкол серед української інтелігенції щодо вибору модерної національної ідентичности, це справді була українська проблема, а водночас і велика російсько-українська проблема. Серед ініціяторів історіографічної дискусії були російські науковці Поґодін і Соболєвський, а серед опонентів Грушевського наприкінці XIX- на початку XX століття Флорінський, Ляпунов і Шахматов. Справді, російсько-український ви
157