Розділ 2. Делімітація минулого
Суперечка про « татарських людей » майже забулася, коли Грушевський у вирі революції згадав свою статтю 1892 року, пишучи політичний памфлет про поточні завдання Української партії соціялістівреволюціонерів( 1920), у якій посідав чільну позицію. Він згадав і дискусію довкола статті, і те, як її підтримав Антонович, аби довести, що в українському національному русі завжди була сильна народницька й антидержавницька традиція. Згадка про « татарських людей » служила ще одній меті: Грушевський хотів переконати читачів, що з огляду на нові політичні обставини його партія мусить не гнатися за міражем державної незалежности, а йти назустріч масам і повернутися в окуповану більшовиками Україну, як « татарські люди » XIII століття поверталися на підмонгольські землі, тікаючи від влади князів201. Ці покликання на епізод із « татарськими людьми » викликали гостру та дієву критику з боку інших лідерів українського руху, зокрема істориків Вячеслава Липинського і Дмитра Дорошенка, котрий закинув Грушевському нехтування історії української державности в наукових працях і виступи проти неї взагалі. Одначе критики зовсім не помічали, що на інтерпретацію істориком « татарських людей » вплинула не лише його візія ролі держави та народу в історії, а й головний аргумент у полеміці з прихильниками поґодінської теорії. Історію безкнязівських спільнот у підмонгольській Україні Грушевський уважав за потвердження того, що київське населення вижило в монгольській навалі. Отже, в « татарських людях » він добачав не тільки втілення своїх соціяльних ідеалів, а й доказ тяглої української присутности в регіоні.
Третій основний складник поґодінської теорії, до якого постійно апелювали її захисники та супротивники,- міграція населення в Середнє Подніпров’ я. Ця теза складалася з двох частин: вихід населення після монгольської навали та прихід у реґіон нових мігрантів у наступні століття. Прибічники поґодінської теорії намагалися довести реальність обох міграцій, а опоненти вказували на брак переконливих свідчень, і їм було простіше, бо свідчень таки справді не існувало.
Першим відсутність надійних свідчень у Поґодіна про відхід полян на північ завважив Михайло Максимович і, зокрема, прокоментував звістки про переїзд до Москви 1332 року київського боярина Родіона Нестеровича, приклад якого Поґодін наводив на доказ своєї гіпотези про міграцію. Максимович заперечив, що від’ їзд Нестеровича стався після монгольської навали( а згідно з теорією Поґодіна, кожен, хто тоді емігрував до Московії, мусив бути великоросом, а не малоросом), і зау
153