Великий переділ: Незвичайна історія Михайла Грушевського Velykyi_peredil_Nezvychaina_istoriia_Mykhaila_Hrus | Page 139

Розділ 2. Делімітація минулого
го славіста, за котрими пильно сліджу вже цілих тридцять літ, і мабуть
таки не гірше ніж сей анонімний автор оцінюю їх сильні і слабі сторони.
Але не вважаю можливим проминути сеї дрібної, але характеристичної
ілюстрації - де знаходять своїх прихильників всеруські декларації
проф. Нідерле, котрими він псує в очах всякого серйозного наукового
робітника свої наукові праці, - і не обійшовся без них і в отсій своїй
новій книзі»137. У цій рецензії згадано, зокрема, твердження Нідерле про
те, що Україна і Росія в майбутньому будуть об’єднаними, а ті, хто хоче
розділити два «російські» народи, намагатимуться розділити і чехів зі
словаками: «Може се й дуже зручний арґумент ad hominem супроти
чеського читача: що коли він признає право України на самоозначен-
ня, то мусить тим самим признати його і для Словаччини, - але таке
політиканство робить неприємне вражіння в книзі, що має претенсію
замінити для сучасного Слов’янства великий твір Шафарика»138.
Повертаючись у статті 1926 року про ранню історію київського
реґіону до незгод із Нідерле, Грушевський ще раз наголосив схожість
їхніх підходів до історії антів: «А чи називати його “українським”, “ма-
лорусским” чи “южнорусским” - се річ смаку, бо всі сі назви анахронічні.
Нідерле, називаючи його “южно-руським”, впадає так само в анахронізм,
бо назву Руси на Україні вважає не старшою від IX віку»139. Як видно
з цієї цитати, Грушевський твердо протистояв спробам Шахматова ха­
рактеризувати антів як представників одного «всеросійського» наро­
ду і далі вважав їх прапредками української нації, але погоджувався,
що називати антський союз «українським» - такий самий анахронізм,
як ідентифікувати їх із «південними росіянами». Це засвідчує дедалі
більшу обережність історика в антському питанні.
Після статті Грушевського 1898 року на розвиток дискусії про
етнокультурну належність антів глибоко вплинула політична полеміка
початку XX століття між поборниками всеросійської й української
ідентичности, яку підігрівали протилежні погляди на те, що мало
історичну першість у східнослов’янській історії - єдина «всеросійська»
чи окремі «великоруська» і «малоруська» народності. Мало того, роз­
межування національних історій спиралося не лише на дискусіях про
залучення певних епізодів до національного наративу тієї чи тієї нації, а
й на спробі вилучити або змарґіналізувати якісь епізоди, ба й цілі епохи
в історії народів чи етнічних груп задля конструювання національних
парадигм. Якщо теза Грушевського про етнічне походження антів -
приклад залучення, то його оцінка ролі норманів/скандинавів/варягів -
137